Форум » Корупція » А судьи кто? » Ответить
А судьи кто?
1q2w3e4r5ty67: Скільки суддів працює в нашому суді? - Сімнадцять Я з великим задоволенням називаю прізвища суддів Павла Микуляка, Юрія Короля, Івана Машкаринця, Ігора Івашкови-ча. Є й серед молодих такі, що зарекомендували себе якнайкраще. Це Ганна Фазекош і Тарас Бисага. -Чи велике навантаження на суддів? - Надзвичайно велике. Ми в цьому році вже розглянули 600 кримінальних справ, 6 тисяч - цивільних, 8 тисяч - адміністративних. Щодо правового виховання населення, то я б не поставив відмінної оцінки. Воно потребує докорінного поліпшення. Але незнання законів не знімає відповідальності, а пияцтво до того ще й ускладнює вину. http://news.uzhgorod.ua/novosti/3868/
Ответов - 38, стр:
1 2 All
1q2w3e4r5ty67: Бисага Ю.М. – в.о. проректора з навчально-виховної роботи, завідувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України;
1q2w3e4r5ty67: Т.Ю.Бисага
1q2w3e4r5ty67: СУДОВЕ СВАВІЛЛЯ, АБО ЯК ІНВАЛІДА ПОЗБАВИЛИ ПРАВА НА ЖИТЛО Про цю історію ми вже писали, і не один раз. Нині ми знову повертаємося до неї, адже цього вимагає звичайна християнська мораль, за якою ми, журналісти, не маємо права мовчати, коли поруч у суді, ім’ям України, чиниться свавілля. Тишком-нишком, аби не дай Боже немічна людина – інвалід не дізналася про судові засідання та не прийшла в суд захистити свої рештки прав, виноситься рішення, яким громадянина України, нехтуючи усіма законами, позбавляють майна, права на дах над головою. Найближчі колись люди роблять ставку на те, що інвалід в найкоротший строк покине цю грішну і святу землю. Про це наша сьогоднішня розповідь. Кооперативне житло Ця історія почалася ще у минулому столітті, коли у 1985 році молоде подружжя Ревісів придбало в Ужгородському ЖБК „40 років Перемоги” квартиру, в яку вони і вселились на підставі ордера, виданого пані Валентині Ревіс згідно з рішенням Ужгородського виконкому. Зрозуміло, що в цей ордер була вписана й уся їхня сім’я. Так вони і жили разом. Дружина працювала викладачем у музичному училищі, а Олександр бізнесував. Спільними зусиллями розраховувалися за кооперативне житло, виховували дітей. У 1996 році у сім’ю Ревісів прийшла біда. Внаслідок травми Олександр Ревіс важко захворів і став інвалідом. Інвалідність далеко не радість, а важке випробування, в тому числі і для дружини. Хворому зробили операцію в Дебрецені. Кошти за неї заплатив Угорський Червоний хрест. Після оперативного втручання Олександра відправили назад до Ужгорода. Аби він проживав разом з дітьми, дружина вимагала від його батьків забезпечувати їх коштами. Так тривало доти, поки свекор зі свекрухою могли помагати. А як сил уже не стало – Валентина Степанівна, благовірна, перестала опікуватись чоловіком і 10 червня 1999 року відвезла його на власній машині до батьків у м. Хуст. Це було їх прощання. Більше сусіди та знайомі хустяни дружину Олександра не бачили. А з часом почалися судові чудеса. Двічі розлучені Оскільки Валентина Степанівна виїхала на заробітки до Італії, то в 2000 році Олександр Олександрович написав їй, аби поверталася, бо старенькі батьки не можуть за ним доглядати. Якщо ж ні – то він шукатиме собі іншу дружину. Жінка не приїхала, тільки написала, що їй там дуже тяжко живеться. Розуміючи, що розбите не склеїти, Ревіс став шукати собі іншу подругу життя. І в цьому ж році в санаторії таки знайшов. Чекав лише на заяву дружини про розлучення, як і домовлялися, коли потрібно було дати синові дозвіл на виїзд до Італії. Але Валентина свою обіцянку не виконувала. А в 2001 році приїхав до батька син та почав просити, аби вони з матір’ю помирилися. Ревіс не дав на це згоди. Адже зрозумів, що він Валентині не потрібен. У червні 2001 року В.Ревіс подає позовну заяву до Ужгородського міського суду про визнання її чоловіка таким, що втратив право на житло. Справу розглядає суддя Івашкович. І розглядає за законом: об’єктивно та неупереджено. Декілька викликів у суд Олександра за старим, тобто ужгородським, місцем проживання – і суддя, не бачачи відповідача – чоловіка позивачки, розуміє, що в цій справі щось не так... І згодом відмовляє в позові В.Ревіс. Однак пані Валентина на цьому не зупиняється. Маючи на меті будь-що отримати житло, вона враховує помилки першого суду й у вересні 2001 подає заяву в Ужгородський міський суд. Головуючий по справі суддя І. Семерак розриває її шлюб з її чоловіком О.Ревісом. Та про вчинену дію Олександра не повідомляє. У грудні цього ж року Олександр Ревіс, нічого не знаючи про заяву колишньої дружини про розлучення в Ужгороді, розриває в Хустському районному суді шлюб із своєю дружиною. Адже, як ми вже згадували, за час, що минув, він познайомився з іншою жінкою, теж інвалідом, і вирішив створити нову сім’ю. І в цьому дивного нічого немає, адже на інвалідності життя не закінчується. Так і виникла перша парадоксальна ситуація, за якою колишнє подружжя Ревісів було двічі розлучене. Судові викрутаси Потім все і почалося... У серпні 2002 року В.Ревіс вдруге подає позовну заяву про визнання її чоловіка таким, що втратив право на житло. У позовній заяві приховує факт, що вона особисто 10 червня 1999 року відвезла свого чоловіка Олександра в Хуст до його батьків, що бачили численні свідки. Приховує вона і те, що їй була відома адреса його батьків, адже там вона була не один раз. До речі, і в ці судові роки вона після вирішення питання виїзду дітей за кордон в Італію, куди перед тим виїхала сама, періодично дзвонила йому. Дзвонили батькові з Італії і діти, адже на їхній виїзд була потрібна його згода, але про позов в Ужгородський суд з їхнього боку не було жодного слова. Що ж, і таке буває... У цій же позовній заяві В.Ревіс приховує від суду той факт, що її колишній чоловік є інвалідом першої групи і не може самостійно пересуватися. Ужгородський міський суд в особі судді І.Семерака, це саме того, який за рік до того, навіть не поцікавившись, де відповідач, у відсутності Олександра їх розводив, і цього разу, не повідомляючи інваліда Олександра Ревіса повістками про місце та час судового засідання, в порушення вимог ст. 172 ЦПК України, на другому засіданні розглядає справу у його відсутності і визнає відповідача таким, що втратив право на житлове приміщення. Швидко, коротко, майже як кат, і головне – без усяких там вимог законів та навіть якоїсь там людської моралі. Незважаючи на те, що відповідач – інвалід, а житло – кооперативне! Може, з-під пов’язки Феміди щось блиснуло?! За інформацією, якою володіє редакція газети, саме так і було. Але нехай це залишиться на совісті судді... А тим часом Олександру стає гірше. Нова дружина б’є на сполох. Їде в Дебрецен, аби дізнатися, як бути далі. Там вона дізнається, що пухлину спинного мозку чоловікові повністю не видалили, боячись, аби його не розбив параліч. Не радили кудись його везти, бо все одно він приречений. Однак жінка з таким вердиктом не погодилася. Звернулася по допомогу в Київ. Правдами і неправдами домоглася, аби його госпіталізували в клініці, що в Феофанії. Там Олександру зробили знімок та сказали, що жити йому залишилось півроку. На операцію не зважилися, а порадили звернутися до лікаря Ігора Курільця з клініки СБУ. Ще якийсь час було витрачено, аби віддали медичні документи хворого з Угорщини. Слава Богу, в консульстві пішли назустріч. Далі вирішувалося питання: оперувати Олександра чи ні. Адже було всього 10% гарантії, що він залишиться жити. Але хворий вирішив ризикнути. Бо це був шанс. І вчинив правильно. Операція пройшла успішно. Гроші на неї довелося збирати, де тільки можна. Тоді з фінансами допоміг колишній нардеп, а нинішний Президент України Віктор Ющенко. Прооперованого на два тижні відправили в центр реабілітації у Ворзель, що під Києвом. Надавали послуги в кредит, бо у Ревісів грошей не було. Довелося знову їх шукати у добрих людей. Спроба перегляду Після того, коли рішення судді Семерака вступає в законну силу і минає час, вже у 2004 році, друга дружина Олександра Ревіса випадково дізнається про нього і намагається захистити інтереси Олександра. З цією метою, від його імені, вона звертається до прокуратури м. Ужгород, у якої просить внести до Ужгородського міськрайонного суду заяву про перегляд рішення 2002 року. 9 грудня 2004 року все той же суддя Ужгородського міськрайонного суду І.Семерак розглянув заяву прокурора міста Ужгород про перегляд рішення Ужгородського міського суду про визнання О.Ревіса таким, що втратив право на житло, і в порушення процесуального права, принципу неупередженості та об’єктивності, нехтуючи тим, що Олександ Ревіс є інвалідом першої групи, та багато чим іншим, ім’ям України постановив ухвалу: „В задоволенні заяви прокурора м. Ужгорода в інтересах Ревіса Олександра Олександровича про перегляд рішення Ужгородського міського суду від 05.11.2002 року – відмовити”. Саме з цієї останньої крапки, коли все було програно і залишилася тільки апеляція, в справу увійшла ЗОО ВГО „Правозахист”, куди письмово звернулися за допомогою Олександр Ревіс та його дружина. Після спілкування та ознайомлення з наявними документами майже все стало зрозумілим... Таємниці справ Перевіряючи свої припущення, представник ЗОО ВГО „Правозахист” ознайомився з матеріалами усіх справ по розлученню та позбавленню майна О.Ревіса і знайшов там для себе багато чого цікавого. По-перше, в матеріалах справи були відсутні повістки про повідомлення відповідача Олександра Ревіса про час та місце судового засідання. До того ж у рішенні суду про втрату права на житлове приміщення було вказано неіснуючу адресу – Капушанська 151/45. В дійсності Ревіс О.О. був прописаний по вул. Перемоги, 151/45. Зрозуміло, що для судді І.Семерака все це було дрібницями. По-друге, і майже найголовніше, в матеріалах справи було фактично завуальовано ту обставину, що кооперативна квартира була придбана за спільні кошти, під час перебування родини Ревісів у законному шлюбі. А це вже є суттєвим порушенням. Ніхто краще за суддю, що розглядає справу про визнання таким, що втратив право на житлове приміщення, не має знати, що відповідно до Сімейного кодексу України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпоряджання майном. Вважаю за необхідне нагадати судді І.Семераку і те, що подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного подружжя, що заслуговують на увагу. У зв’язку із тим, що на момент судового розгляду спірна квартира перебувала в спільній з Ревіс В.С. власності, то посилання судді Семерака на статті ЖК України, за яким можливе виселення Олександра Ревіса з квартири з тих підстав, що він не проживає в ній понад 6 місяців, не може застосовуватися, оскільки відповідно до вимог ст.155 ЖК України власник не може бути позбавлений права користуватися жилим будинком (квартирою), крім випадків, установлених законодавством Союзу РСР і Української РСР. Апеляція У грудні 2004 року було підготовлено і здано апеляційну скаргу. Однак на цьому дива не закінчилися, а тільки почалися. Найбільшим дивом було те, що на кінець березня справа за апеляційною скаргою, не дивлячись на порушення усіх передбачених законом термінів, так і не вибралася з канцелярії Ужгородського міськрайонного суду. З’ясовуючи причини, ми звернулися до секретаря судді І.Семерака, від якої почули, що суддя на лікарняному і не може підписати документи на відправку... Там же ми вияснили і причини лікарняного. Як з’ясувалося, суддя І.Семерак двічі ламав руки і був у гіпсі. Так, як він ламав їх не одразу, то цілком логічно виникає запитання: “Що йому заважало підписати документи, адже не всі три місяці з половиною у нього на правій руці був гіпс?” Чекати виходу судді з лікарняного (хоча в дійсності секретарка злукавила, І Семерак саме того дня вийшов з лікарняного. – Прим. редакції) дружина Олександра Ревіса не стала, а відправила телеграми в різні інстанції, в яких стисло виклала, як на Закарпатті порушують права інвалідів. Реакція була майже миттєвою, і справа за лічені дні знайшла свої автографи і опинилася в апеляційному суді. Засідання призначено на 12 травня. Результат – справу повернуто на дорозслідування в іншому складі суду. Справа потрапили до судді Короля. Він довго крутив, вертів, все знаходив якісь причини, аби затягнути час. Прокурор Ужгородської прокуратури Іванов ні на одне судове засідання не приходив. Тоді дружина Ревіса стала вимагати, аби за справу взялись прокурори обласної прокуратури. Але тут і колишня дружина Валентина зі своїм адвокатом стали робити все, аби затягнути судовий процес. Дійшло до того, що Валентина Степанівна посилалася на те, нібито Ревіс пропав. Нова дружина і вірна порадниця та захисниця покликала додому журналістів із „М-студіо”. Вони показали Олександра та розмову з ним, переконали всіх, що людина жива й досі. Хоч і діти, і Валентина, отримавши від лікарів із Дебрецена інформацію, що жити інваліду 6 років, які спливали, мали надію саме на це. Бо тоді всі проблеми автоматично закривалися. Адже мертвому вже нічого не потрібно... Було й таке, що Валентина дзвонила Олександру, пропонувала переписати квартиру в Ужгороді на дітей, які були в Італії. Коли ж він нагадав, що гроші йому потрібні, аби розрахуватись за операцію, тому може погодитися лише на те, аби вони виплатили йому його частку квартири в грошах, то жінка поклала слухавку. У 2006 році справа про визнання права власності Ревіса на житло потрапила до судді Бедьо. Він виявив, що приватизацію Валентина Степанівна провела без згоди на це колишнього чоловіка. Треба було усунути цю протизаконну дію. Тому справу передали судді Ужгородського міськрайонного суду Констанції Писанець для скасування приватизації. Двічі призначалося засідання і двічі на нього ніхто з боку екс-дружини не приходив. Суддя переклала його втретє, на 16 жовтня. На цей раз суд відбувся. Приїхала Валентина з донькою з Італії. Яку тільки дикість не несла на засіданні ця жінка! Намагалася переконати суддю, що пропонувала Олександру гроші, а він від них відмовився. Казала, що віддають йому половину хати батьків (його ж, не її, що є повним абсурдом), що віддадуть йому дачну ділянку у Нижньому Солотвині, що на Ужгородщині (але вона зареєстрована на Валентину, тому вірити їй вже ніхто не хотів). Намагалася розжалобити до сліз судд, розповідаючи про те, як їй в Італії важко, як чужі люди допомагали їй оформити на дітей італійське громадянство, як їй тяжко їх виховувати, годувати. Словом, як тільки могла, тиснула морально на працівника правосуддя, відвертаючи увагу від головного: що обманом зробила приватизацію спільно нажитої з Ревісом квартири. На друге судове засідання 17 жовтня адвокат відповідача не прийшов. Валентина написала заяву, аби без нього не засідали, бо в адвоката – серцевий напад (документального підтвердження цьому нема). Але треба віддати належне судді Писанець: вона на це уваги не звернула. Суд таки відбувся і без адвоката. Зрозуміло, що не на користь Валентини Степанівни. Бо прийнято рішення скасувати приватизаційне свідоцтво. На що екс-дружина Олександра заявила, що так справу не залишить. Має в області та в Італії впливових людей, і вони їй допоможуть це рішення скасувати. Все буде так, як вона хоче... Нова дружина Олександра впевнена, що це судове рішення залишиться в силі. А наразі щиро хоче подякувати через газету всім, хто чесно виконував свої обов’язки і для кого з-під пов’язки Феміди нічого спокусливо не зблиснуло. А це – суддя Писанець та прокурор обласної прокуратури пан Рижков. Нова дружина Олександра Ревіса сподівається, що справедливість у цій справі таки візьме гору і права на житло скривдженого долею чоловіка буде відновлено. Аби це стало реальністю, йтиме до кінця, не рахуючись ні з часом, ні з тим, що за довгі роки безглуздої тяганини підірвано і без того слабке її здоров’я. Михайло Темнов, голова ЗОО ВГО „Правозахист”. Від редакції. Важким гріхом є кривдження немічних та інвалідів. Суддя Ужгородського міськрайонного суду пан Семерак двічі, ім’ям України, порушив права інваліда першої групи Олександра Ревіса, за що, на нашу думку, двічі був покараний. Ми ж обіцяємо тримати цю справу на контролі та допомагатимемо мужній жінці http://karpravozahist.narod.ru/inw_354.htm
1q2w3e4r5ty67: Ужгородський мськрайонний суд змінює адресу Ужгородський міськрайонний суд матиме відтепер нову адресу - він діятиме по вулиці Загорській, 53, що в обласному центрі Закарпаття м.Ужгород. Це колишнє приміщення райагробуду. Будинок має п'ять поверхів, які зараз пристосовують до потреб судової установи. В окремих кабінетах уже зроблено поточний ремонт, що дозволило працівникам колишнього Ужгородського міського суду переїхати в цю будівлю. Загалом на ремонт приміщення по Загорській, 53 передбачено 300 тисяч гривень, які виділяє Судова адміністрація України. Проте залучатимуться і кошти Ужгородської міської ради та Ужгородської райдержадміністрації. Ними уже виділено 80 тисяч гривень.
1q2w3e4r5ty67: Ужгородський суд прийняв рішення про знесення наметового містечка перед Народною Радою Ужгородський міськвиконком на чолі з міським головою В.Погорєловим подала позовну заяву про заборону наметового містчека під стінами Закарпатської ОДА на пл.Народній. 14 червня відбувся суд, який задовольнив скаргу ужгородських чиновників. Рішення прийняли навіть за відсутності відповідача. Намети на площі Народній встановлені на знак протесту проти масових репресій з боку нової влади й політичних переслідувань, а також арешту екс-губернатора Закарпаття Івана Різака й екс-віце-губернатора Віктора Дядченка. Пікетувальники сподівалися, що суд з розумінням поставиться до акції, а судове рішення буде відповідати вимогам Конституції України, яка є найвищим Законом прямої дії й гарантує громадянам право на вільні збори, мітинги й інші масові заходи. Однак, суди у нас все більше стають банальними виконавцями волі влади. Представники обласної організації УСДМ оскаржують рішення Ужгородського міськрайонного суду, повідомив "Вісник".
jgkgkjg: Торік ми неодноразово друкували матеріали про судову епопею з приводу блокування та розблокування коліс власників автомобілів фірмою комунального підприємства „Транспарком”, яку заснувала Ужгородська міська рада. Свій черговий влучний судовий постріл по справі „кмітливців” від влади зробив колишній генерал, начальник УМВС в Закарпатській області пан Дорчинець Дмитро Федорович. 14 грудня 2005 року суддя Ужгородського міськрайонного суду Ференц А.М. виніс постанову, якою поставив на КП „Транспарком” та на ідеї Ужгородської міської ради нажитися на ужгородцях жирну крапку. Щоб все було зрозуміло, наводимо вашій увазі текст постанови суду, яка для багатьох ужгородців і зокрема для КП „Транспарком” та Ужгородської міської ради буде мати ще своє логічне продовження. СУД... ВСТАНОВИВ: Дорчинець Д.Ф. звернувся в суд з... заявою, мотивуючи тим, що 4 травня 2005 року за те, що він залишив свій автомобіль біля ринку на площі Корятовича, працівники КП “Транспарком» заблокували колеса і стягнули з нього штраф у розмірі 60 грн., пояснивши, що вони діють на підставі рішення 33 сесії Ужгородської міської ради. Даними діями заявнику нанесено моральну шкоду, яку він оцінює в 15000 грн. У суді представник позивача заяву підтримала повністю, просила скасувати рішення виконкому Ужгородської міської ради від 14.04.2005 року № 110, пояснивши також, що рішення виконкому Ужгородської міської ради від 14.04.2005 року № 110, яке було підставою для винесення рішення № 111 скасовано апеляційним судом. Представники Ужгородської міської ради, КП «Транспарком» в судове засідання не з’явилися, не повідомивши суд про причину, хоча про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши представника заявника, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з акту від 04.05.2005 року № 000058 про блокування коліс транспортного засобу 30.04.2005 року, складеному працівниками «Транспаркому», водієм (власником) транспортного засобу марки «Шкода», держ. номер 100-00 РТ, на площі Корятовича було порушено правила зупинки. За вказане порушення на колеса транспортного засобу установлено блокувальний пристрій, і подальший його рух неможливий. Згідно фіскального чеку 04.05.2005 року на рахунок КП «Транспарком» Дорчинець Д.Ф. сплатив 60 грн. штрафу. 14 квітня 2005 року виконавчим комітетом Ужгородської міської ради було прийнято рішення № 110, яким затверджено Положення про здійснення блокування та розблокування коліс транспортних засобів на території м. Ужгорода, а також прийнято рішення № 111 «Про вартість робіт по блокуванню та розблокуванню коліс транспортних засобів», де в пункті 1 вказано, що вартість робіт по блокуванню та розблокуванню коліс транспортних засобів на території м. Ужгород складає 60,00 грн. Постановою колегії суддів палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області 8 листопада 2005 року рішення Ужгородського міськрайонного суду по суті залишено без змін, яким визнано незаконним та скасовано п.1 рішення №110 виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 14.04.2005 року про затвердження положення про здійснення блокування та розблокування коліс транспортних засобів на території м. Ужгорода. Рішення виконкому № 111 було прийнято на підставі рішення № 110, яким були порушені права та свободи, законні інтереси осіб, що керують транспортними засобами і при його прийнятті виконкомом Ужгородської міської ради були перевищені повноваження, на підставі чого рішення виконкому Ужгородської міської ради від 14.04.2005 року № 111 «Про вартість робіт по блокуванню та розблокуванню коліс транспортних засобів» підлягає скасуванню, а 60 грн. сплаченого штрафу підлягають стягненню з КП «Транспарком». Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Так як рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради № 111 Дорчинець Д.Ф. завдано моральні страждання, і в результаті завданих КП «Транспарком» неправомірних дій було принижено гідність заявника, то моральна шкода в сумі 15000 грн. підлягає стягненню з Ужгородської міської ради. СУД... УХВАЛИВ: Заяву Дорчинець Дмитра Федоровича задо- вольнити повністю. Визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Ужгородської міської ради від 14.04.2005 року № 111 «Про вартість робіт по блокуванню та розблокуванню коліс транспортних засобів». Стягнути з КП «Транспарком» на користь Дорчинець Дмитра Федоровича 60 (шістдесят) грн. сплаченого штрафу. Стягнути з Ужгородської міської ради на користь Дорчинець Дмитра Федоровича 15000 (п’ятнадцять тисяч) моральної шкоди. Від редакції: Це означає, що не треба займатися авантюрами і, спекулюючи на необізнаності громадян, гріти руки. Нагадуємо читачам, що левова сума штрафу йшла в кишені КП «Транспарком», засновниками якого є окремі чиновники Ужгородської міської ради. Сама ж міська рада у вигляді відрахувань від свого комунального підприємства отримувала суму в декілька гривень. Сподіваємося, що в продовження цієї теми ті сотні, а може і тисячі ужгородців, які постраждали від незаконних дій КП «Транспарком», як і генерал Дорчинець Д.Ф., звернуться в суд із заявами про відшкодування спричиненої матеріальної та моральної шкоди. А для цього вже не так і багато потрібно. Докази блокування та ксерокопія постанови суду від 14 грудня 2005 року, яка прискорить розгляд заяви. Генерал Дорчинець Д.Ф. залюбки надасть ксерокопії. До речі, її ви можете отримати і в редакції газети „Правозахист”. Успіху вам, шановні ужгородці! Повірте, ви варті того, щоб отримати з Ужгородської міської ради по 15000 гривен кожен.
jgkgkjg: Від редакції: Таким чином, правда перемогла і цього разу і вже тоді, коли на неї, за нашої корупційної системи суддів, вже ніхто не сподівався. Але в цій судовій історії, що завершилася черговим фіаско невдахи від адвокатури пана Ю.Анісімова, спливла ще одна болюча історія недосконалості нашого законодавства, залежності суддів від крутих правоохоронних установ. Рішення судді Ужгородського міськрайонного суду пані Писанець К.К. мав скасувати Апеляційний суд, і відповідачі навіть ні на йоту не сумнівалися в цьому, адже це була далеко не перша справа з подібними порушеннями. Докази того, що відповідачі не були належним чином поінформовані і суд розглянув справу без їхньої участі, знаходилися в матеріалах справи, і на це вони наголошували в апеляції. Але колегія суддів цього не захотіла побачити та почути... Але це не пропустив Верховний суд України, у черговий раз довівши, що він є тою інстанцією, де ще можна знайти правду. Але це не все. Якщо вдуматися в наведенні цифри і пригадати минулі публікації, то бере жах, наскільки недосконале наше законодавство і наскільки ми не поінформовані. Як ви помітили, ухвала Верховного суду про скасування рішень та ухвали нижчих судових інстанцій датована 28 жовтня 2005. А отримали ми її 26 січня 2006 року. За цей час, захищаючи своє право, ми, використовуючи помилки усіх, тричі скасовували постанову про відкриття виконавчого провадження. Не здавалися тоді, коли вже на конкретні кошти було накладено арешт. Але ж в цей час десь там у шухлядах два місяці лежала ухвала, якою було все скасовано... При цьому чомусь згадується сумнозвісний період минулого століття, коли людей спочатку саджали або розстрілювали, а потім реабілітували... А скільки взагалі таких справ, коли у людей забрано майно, гроші, їх обмежено в правах та свободах, а десь там у Києві місяцями чи й роками пилиться рішення суду на їхню користь, про що вони навіть і не підозрюють. Хоча є і позитивні зміни. Завдячуючи передостанньому міністру юстиції Зваричу з’явився сайт Верховного суду України, на якому розміщено усі ухвали, постанови, вироки. І всі громадяни можуть ознайомитися з цією інформацією. Те ж саме мають зробити як суди першої інстанції, так і апеляційні суди. З свого боку ми висловлюємо щиру вдячність нашим читачам, які весь цей час підтримували і підтримують нас своїм теплим словом, додаючи сил до боротьби. Редакція газети, Михайло Темнов, голова ЗОО партії „Нова Сила”.
jgkgkjg: Шановна редакціє газети „Правозахист”! Я закінчила технічний коледж у 1996 році. Після цього Морозько Борис оформляє мене на свою фірму “Троянда Закарпаття” за спеціальністю економіст-менеджер. Протягом кількох років я у нього працюю. Далі він каже, що немає для мене ніякої роботи, тому радить взяти безоплатну відпустку. Таким чином я написала десь 3-4 заяви на відпустку за власний рахунок. Але діватися було нікуди. Та й із Морозьками у нас були дружні стосунки. У 2000 році я виходжу заміж, переїжджаю до чоловіка у село Павлово, 73. Через рік у нас народжується донька Євгенія. Згадане подружжя навіть стає її хресними батьками. Минає ще 5 місяців. На вересень Морозько Борис із своєю дружиною Тетяною пропонують мені співпрацю з ними з торгівлі продуктами та іншими товарами. Я погоджуюсь. Вони із вересня 2001 року починають завозити товари, а я приступаю до їх розпродажу. Згодом я пропоную відкрити точку, але роботодавці просять ще трохи зачекати і поторгувати так. Хотіли побачити, якою буде виручка. За день набігало 300 гривень, у місяць обсяг виручки був від 6 до 9 тисяч. Між нами продовжуються нормальні стосунки. Та ось приходить травень 2002 року. Морозьки пропонують мені оформити документи з торгівлі. Вони порадилися між собою та вирішили дати мені можливість стати приватним підприємцем. Нічого не підозрюючи, я погоджуюсь. 1 червня 2002 року отримую свідоцтво приватного підприємця, яке зареєстроване 21 травня 2002 року. Я далі продовжую торгувати. Морозьки раз або двічі на місяць привозять товар на суму до двох тисяч гривень. Його просто записують у чернетці. 5 грудня 2002 року вони несподівано приходять до мене і кажуть, що треба робити ревізію, бо давно її не робили. Цілий день на холоді у кіоску, розміром 3х2, ми її й проводили. Записи залишку товару вони роблять уже ввечері, десь о 18 годині. Я запропонувала їм все перерахувати на місці, але Морозьки раптом заспішили додому. Нічого я зробити не могла. Вони сказали, аби я приїхала до них через два дні. Коли у призначений час я прийшла, то ми стали рахувати. Вийшло 15 тисяч гривень недостачі. Ми декілька днів перераховували заново, але результат був тим же. Я не розуміла, навіщо їм це потрібно. Та коли Морозьки почали казати, аби я повернула вказану суму, я відмовилася. Адже на стільки я товару не брала. За мною був борг на суму 6 тисяч гривень. Їх з січня 2003 по березень 2003 року я повертаю. Ця сума набігла тому, що я давала товар сільським людям у борг. У міру повернення я й гасила недостачу. Протягом цих місяців Морозько жодного разу не завозив товару. Казав, аби я продала той, що є, а потім і довозити буде. Однак я не дуже вже вірила йому, бо поводився й говорив якось дивно. Під час Різдвяних свят 2003 року роботодавець прийшов до мене й попросив підписати документи, які потрібні йому для податкової служби. Він сам оплачував податки, я у це не вникала. Потрібних три листочки, які він мені показав, я підписала. Адже звикла вірити у людську порядність. Та й знаю, що з податковою жартувати не можна. Однак після того пан Морозько зник і більше не приходив, товару не привозив. Я телефонувала йому, що залишене ніхто не бере. Якщо він не думає більше завозити товар, то хай забирає й цей та й по всьому. Аж 20 лютого власник таки появився разом зі своєю дружиною. Ми порахували товар. Його виявилося на суму у 6800 гривень. Морозьки усе забрали й поїхали. А влітку, у серпні, стали писати мені додому листи з погрозами, аби я повернула борг (недостачу), інакше вони подадуть на мене в суд. Я звернулася за порадою до юристів. Отримала відповідь, що коли я нічого не підписувала, то й боятися мені нічого, бо у такому випадку вони мене лише страшать. Я сказала, що не підписувала. Ні у кіоску, ні на фірмі „Троянда Закарпаття”, на якій я рахуюся у безоплатній відпустці. Сказала, що пані Морозько запевнила мене, що оформила мені декретні. Я з 2002 року по лютий 2003 року отримувала „дитячі”. А далі на мій рахунок у „Приватбанку” більше нічого не стало надходити. Юрист сказав, щоб я зібрала потрібні документи та принесла йому. Писав листи Морозькам, але вони на них не реагували. Тоді мені було запропоновано звернутися до суду. Однак Борис Морозько випередив мене. Він подав позов, вимагаючи від мене повернути йому борг (недостачу). Двічі суддя Тисянчин В.М. з Ужгорода відмовляє йому у розгляді його скарги. Та Морозька це не зупиняє. Він звертається до суду втретє. І суддя Ушак Ірина Іванівна приймає його документи. Призначає розгляд справи на 20.01.2004 року. Я звертаюся до знайомих, і ті радять мені найняти адвоката – Йовбака Євгена. На перше засідання ми не пішли. Друге засідання було призначено на 4.03.2004 року на 11.00 в м. Ужгород (арбітражний суд). Я про це повідомила адвоката. Але той сказав, що не готовий, і суд потрібно перенести. Запевнив, що у призначений день сам поїде в Ужгород і все владнає. Та в 10.00 зателефонував мені й сказав, що не зміг поїхати і щоб ми самі владнали справу з перенесенням засідання. Ми в терміновому порядку послали у суд свого знайомого. Та він не встиг перенести судове засідання, бо воно пройшло скоріше, ніж призначалося. Все провернули за 20 хвилин. Коли знайомий зайшов до кабінету судді, то вона разом з Морозьком пила каву. Зрозумівши, що адвокат Євген Йовбак мене „ки- нув”, я наймаю іншого – Івана Андрійовича Осифа. 9.03.2004 року їдемо з ним в Ужгород до судді Ушак. Але судове рішення вона не надрукувала. Вислала його поштою аж 14.03.2004 року, аби ми не могли його оскаржити. Тоді адвокат звертається до Господарського суду Львова. Але й там приймають рішення на користь Морозька Б.О., який представляв інтереси своєї дружини. Після суду він підійшов до мене та став говорити, аби я повертала йому гроші частинами. Далі став плести, що я хотіла б його вбити. На цю бесіду я порадила йому відчепитися від мене та йти на поїзд. Та ось я дізнаюся, що у Морозька є акт прийому-передачі матеріальних цінностей на суму 26497 грн. 84 коп., а також акт звірки між Тетяною та мною. Але я цих документів не підписувала. Та здогадалася, що мої підписи він обманним шляхом дістав, морочачи голову стосовно податкової. Саме тоді я підписалася на трьох листочках. Здогадалася, але вже було пізно. Рішення Господарського суду було надіслано до Свалявської виконавчої служби, де й було відкрито провадження. Тим часом я подаю доку- менти до Свалявського суду стосовно невиплачених мені дитячих грошей. Засідання відбуваються декілька разів, але майже безрезультатно для мене. Суддя Жиганська виносить рішення, щоб Морозько виплатив мені заборгованість по дитячих у розмірі 480 грн., та по лікарняній допомозі 680 грн. По двох платіжних дорученнях, по яких він мені не виплатив, стверджував, ніби я підписала їх та вибрала по них гроші. Я з цим не погоджувалася, бо це була чистої води брехня. Тоді адвокат наполягає, аби провести експертизу платіжок. Я висилаю їх у Львів із допомогою судді Жиганської, сплачую за це 600 грн., аби довести свою правоту, бо ці документи я не підписувала. Згодом мені прийшов лист від судді, що експертиза підтвердила, нібито підпис таки мій. Але офіційних документів про це мені так ніхто й не показав. Зрозумівши, що вдіяти тут щось годі, я дала спокій. Але Морозько на цьому не заспокоївся. За мене взялася виконавча служба. Цю справу було подано на виконання Печунці В. Він декілька разів приходив зі своїми співробітниками до мого тестя додому, бо я там живу. Від сільради просив письмові підтвердження, чи є у мене майно. Такі візити і вимоги були декілька разів упродовж року. Не отримавши бажаного, Морозько почав писати скарги. Його не зупинило й те, що Печунка казав, що у мене нема ніякого майна, ніяких доходів. Він написав листа із вимогою відсторонити Печунку від справи та надати на виконання Янович С.П. (заст. нач. виконавчої служби Сваляви). Я декілька разів підходила до неї. Хотіла, щоб рішення було виконано мирно. Але вона звисока зі мною говорила (аби я подавала до суду на якусь розстрочку). Але це неправильно було тому, що вони це повинні були самі виконати і провадження протягом семи місяців мали закрити. Але я знаю, що вона з Морозьками домовилася, взяла якісь гроші (кажуть, що у таких випадках такса 3-4 тисячі грн.). 27.10.2005 року приїздять до мого тестя додому (а в листі пишуть, що такого не було). Вона, Янович, у присутності Морозьків, а також викликаної нею оперативної групи, нашого сільського голови Горби і депутата просять тестя відкрити двері. Та він відмовляється, кажучи, що невістки нема вдома, повезла його дружину у лікарню. Та це їх не зупиняє. Прибулі погрожують виламати двері. Тоді мій чоловік викликає мого адвоката Осифа. Він їм сказав, що вони не мають права нічого ламати, бо це приватна власність. А невістка там зовсім чужа. Але й це не допомагає. Морозько приносить зі своєї машини 4 болти, аби виламати двері. Та проти цього стали заперечувати і адвокат, і сільський голова, кажучи, що у разі зламу будуть свідками незаконного проникнення у будинок, у чому й підпишуться. Тоді прибулі складають акт та опечатують будинок тестя до 3.11.2005 року. Запевняють, що знову приїдуть на опис. По Морозьках було видно, що таким поворотом не задоволені. Вони мали намір забрати все, що було у приміщенні, хоч це й не моє. Думаю, таким чином хотіли мені помститися. Після цього інциденту я на- писала прокурору Жура- ківському скаргу, що виконавцями порушуються закони. Декілька разів Янович викликали у прокуратуру на допит, чому вона опечатала чуже приміщення. Але вона нічого на це не могла відповісти. Далі сама відправляє провадження до Ужгорода. З її слів випливає, що вона не змогла виконати рішення суду. (Але дуже старалася, бо взяла гроші і їх потрібно було відпрацьовувати). А що ж Морозько? Знаючи, що провадження Янович висилає до Ужгорода, розуміє, що нічого з його затії не вийде. Тоді він бере машину 10.11.2005 року і десь об 11.00 приїздить у Павлово. І не з доброю метою. Він привозить людей, яких найняв, аби ті зробили нам шкоду. Показав їм, що належить моєму тестю, та й поїхав собі назад до Сваляви. Ми з того собі нічого й не робили. А 11.11.2005 року десь о 22.00 було підпалено сіносховище, де знаходилося 100 центнерів сіна, а також 30 вуликів, де перебувало 60 бджолосімей. Останні були складені на 4 купи, облиті бензином та спалені. Про це нам повідомив Йовбак Іван Петрович, який бачив силуети 6 людей, що метушилися біля вуликів. Та розгледіти, хто це – йому не вдалося, бо вони швиденько пішли з місця злочину. Та всі ми переконані, що то робота Морозька Бориса. Таким чином він відомстив мені. Правда, не знаю, за що. Та й чи можна таке людям робити, до чого він додумався?! Він став таким, що навіть і не знаю, яке слово тут підібрати. За цим диким випадком було порушено кримінальну справу. Але до цього часу міліція нічого і нікого не знаходить, хоч може це зробити. Адже знає, звідки розпочинати пошук. Та не хоче. Напевно Морозько і їм платить за бездіяльність. Але достовірно знаю одне: він був у добрих стосунках із міліцією, особливо із заступником начальника міліції Файтом. Саме тому я й не вірю, що колись щось буде знайдено і когось за злочин покарають. Але хочу, щоб про всі ці шахрайства та беззаконня знали не тільки у Павлові чи Сваляві, але й у всьому Закарпатті. До сказаного додам ще й те, як Морозьки познущалися над моєю мамою та сестрою. Моя мама працювала у „Троянді Закарпаття”. Морозько взяв на роботу до неї й сестру, бо товарообіг був великий, працювати треба було без вихідних та по 12 годин на день. Два роки Морозько Тетяна не хотіла робити ревізію у магазині. Та й хто її міг заставити? Адже то її власність, і що вона хоче, те й робить. Три місяці не платила ні мамі, ні сестрі зарплати. Та ось вона раптово робить ревізію і виявляє 3 тисячі гривень недостачі. Як у моєму випадку – всі записи велися на чернетках. І це при обороті 22-25 тисяч гривень у місяць! Та й сама Морозько у магазині не один раз торгувала. Бувало, приходить мама на роботу, а він відчинений, товар то довозять, то забирають. Тому недостача – то спеціальна підстава. Інакше їй не вдалося б викурити маму з магазину. Адже працювала вона добросовісно, а Морозько 11 років її використовувала, як хотіла. Мало того, ще й батька нашого заставляла на себе працювати безкоштовно. Він у неї цілий місяць клав плитку, робив стяжку. Тиждень працював на ремонті магазину. То чому б не розбагатіти Морозькам за рахунок експлуатації чужої праці та шахрайств-махінацій? Ось боюсь лише, чи піде це їм на користь. Адже Бог все бачить і все пише у своїй книзі справедливості. Чи вони й цього не бояться?!! З повагою, Мар’яна БОБИЛЬ, с. Павлово Свалявського району.
jgkgkjg: Саме після цього я вимушений був звернутись зі скаргою в прокуратуру Закарпатської області. 30 вересня 2005 року, в присутності мого представника – закарпатського адвоката, працівникам УСБУ в Закарпатській області, які затримували мій автомобіль, був вручений припис Закарпатської обласної прокуратури про усунення виявлених порушень законодавства „Про власність”. У ньому зокрема йшла мова про повернення вилученого автомобіля і про негайне виконання цього припису, так як вищевказані дії УСБУ в Закарпатській області грубо порушують ст. 56 Закону України «Про власність», в якому вказано, що жодний державний орган не мас права втручатись у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном. Але працівник УСБУ в Закарпатській області пан Кобаль не вважав за потрібне виконати і припис заступника прокурора Закарпатської області. У СУД НА СБУ Саме з цих причин на початку жовтня 2005 року за захистом своїх майнових прав я звернувся із позовною заявою до Уж городського міськрайонного суду, в якій просив встановити відсутність компетенції суб’єкта владних повноважень на затримання автомобіля марки «Фольксваген-транспортер» та зобов’язати УСБУ в Закарпатській області негайно повернути мені його. Суд в короткий термін розглянув позовну заяву і виніс рішення про негайне повернення мені мого автомобіля. Однак і тут не все було так просто. Приїхавши на митницю за своїм авто, я не міг його отримати майже добу, так як на цей раз його не бажали видати представники прикордонної служби. Тільки після скарг та звернень у різні інстанції я отримав своє авто. Пишу, щоб інші не боялися і сміливо боролися проти тих, хто замість того, щоб служити законові, зухвало зневажає права людей, підриває імідж вашої держави. З повагою до газети – Ласло Болаж, Угорщина. Від редакції: Нас цікавить, хто відшкодує збитки, спричинені Ласло Болажу за втрачений час, зірване відрядження в Київ, проживання та харчування в Ужгороді, послуги адвоката. Як ми розуміємо, це після відповідного звернення в суд буде робити держава. Але чому за свої незаконні дії і понині не відповів працівник спецпідрозділу „К” УСБУ в Закарпатській області пан Кобаль, про притягнення до дисциплінарної відповідальності якого ще в минулому році було винесено прокуратурою області припис, який керівництво УСБУ в Закарпатській області просто проігнорувало. І ви ще маєте нахабство говорити про свою честь, гідність та ділову репутацію, панове! Краще б мовчали, адже від вас так і тхне корупцією.
jgkgkjg: Шановний „Правозахис те”! У мене немає сум ніву, що всім нашим краянам добре відома система як виконавчої, так і судової та правоохоронної влад. І ми з чоловіком упродовж півторарічного відрізку часу достатньо її вивчили. Вимальовується таке собі замкнуте коло, де головними діючими особами є відомі (не без допомоги вашої газети) „посадові родичі” (№ 23 (117) від 28 червня 2005 року), а також шахраї – подружжя Бабинець. Щоб бути послідовною, почну з нових матеріалів, нових подій, звернень у цьому шахрайському марафоні за участю нових дійових осіб, які допомагають діючому сільському голові села Великий Раковець Андрію Васильовичу Худі вийти сухим із води. Так ось, 27 травня я звернулася до помічника міністра внутрішніх справ у Закарпатській області Ребрея Василя Дмитровича. Звичайно, озброїлася всіма потрібними матеріалами, що підтверджують незаконні дії наших кривдників. Прийом відбувався в адмінприміщенні Іршавського райвідділу УМВС за попереднім записом. Але оскільки Василь Дмитрович – наш земляк, до того ще й колега наших „посадових родичів”, то на підмогу йому прибув начальник юстиції Марущинець Ю.М. Таким чином моя справа „потонула” у заболотянських рибниках. Певний час вирішували, що мені на неї відповісти, та відправили до нас начальника паспортного столу Половку М.М., аби він умовив мене написати заяву, що не маю до нього претензій. Та я на це не пішла. Написала, що саме з ініціативи голови Великораковецької сільради Худи А.В. зроблено прописку Бабинець В.І. та Бабинець І.І. на підставі заповіту і круглої печатки голови, то нехай він за це сам і несе відповідальність. А ось яку відповідь я отримала з управління у справах громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб м. Ужгород, вул. Грибоєдова, 12а, – ВПР і МРУ МВС України, вихідний № 19/2805 від 25.06.2005 року, у якій ішлося, що нашу справу спроможний вирішити лише суд, куди й порадили звернутися. 8 червня 2005 року позов Поштака Івана Михайловича суд задовольнив. Визнано недійсним заповіт Поштака М.І., складений 30 серпня 2004 року секретарем Великораковецької сільради Поляк Вірою Іванівною, що зареєстровано у реєстрі за № 103. Суд вимушений був прийняти об’єктивне рішення, незважаючи на великораковецьких чиновників. Бо Бабинець І.І. підвів їх. На запитання судді Сливки М.І. відповів, що йому нічого не відомо про заповіт, тільки після смерті про нього взнав. Виходить, недобре домовилися із секретаркою. Адже її письмове пояснення від 10.03.2005 року звучить так: „У серпні 2004 року до мене звернулася Бабинець В.І., мешканка с. В. Раковець із запитанням: „Що потрібно людині для того, щоб скласти заповіт?” Я перерахувала документи, потрібні для складання заповіту. 30.08.2004 року із документами Поштака М.І., 1922 р.н., мешканця с. В. Раковець, вул. Полуботка, 24, та проханням скласти заповіт звернувся Бабинець І.І., чоловік внучки Поштака М.І. Із складеним заповітом ми приїхали на вул. Полуботка, 24, де мешкав заповідач. Прізвище водія, з яким ми приїхали – Половка Іван Михайлович. Мною був прочитаний і підписаний Поштаком М.І. заповіт. При цьому були присутні жінка заповідача, внучка та її чоловік”. Коли суддя запитав Бабинця, чи він дійсно нічого не знав про заповіт, той таки зізнався, що привозив секретарку. А на запитання, хто підписував заповіт, сказав, що не знає, бо у цей час був чи то надворі, чи навіть на городі. Саме цими показами Бабинець заперечив покази секретаря сільради. Адже на судових засіданнях Віра Іванівна чітко казала: „Я сиділа коло нього (тобто заповідача) плече в плече, Бабинець Іван та Віталія стояли”... Та й сама Віра Поляк себе заплутала. У письмовому поясненні пише, що із складеним заповітом поїхала до Поштака М.І. У судовому ж засіданні видала зовсім інше: ”До мене звернувся Бабинець Іван і сказав, що Поштак М.І. хоче скласти заповіт. Оскільки чоловік старий, то я повинна була виїхати на місце. Ми з водієм поїхали до Поштака М.І. 30.08.2004 року. Спочатку я визначила, чи усвідомлює заповідач свої дії, склала проект заповіту з його слів власноручно, а потім виготовила на комп’ютері. Далі зачитала заповідачу вголос. Заперечень не було. При складанні заповіту присутніми були його дружина, Бабинець В.І. та Бабинець І.І.”. 18.07.2005 року я в канцелярії суду дізналася, що рішення вступило у законну силу 11 липня 2005 року. Ст. секретар Р.І. Зімич відправила мене до судді Сливки М.І., який цей документ підписав і поставив круглу печатку. При цьому сказав: „Ось бачите, не було апеляційної скарги”. Потім ст. секретар прошнурувала і скріпила печаткою 4 аркуші рішення. Здавалося б, справі кінець і перемога за нами. Та на справді все вийшло зовсім не так. До нас додому прийшов лист, направлений судом (за поштовим штемпелем 19.07.2005 року), який ми отримали 20 липня. У конверті був супровідний лист від 8.07.2005 року № 4643 суду разом із апеляційною скаргою Бабинець В.І. від 4 липня 2005 року. Ось тепер думай, як розв’язати ці хитросплетіння. Адже суд зробив запис у рішенні про те, що воно набуло чинності. Це зроблено ст. секретарем суду, через руки якої обов’язково проходить вся реєстрація кореспонденції, що надходить на адресу суду. Чому ж 18.07.2005 року там ніякої апеляції не було?! І чому у такому разі на конверті чітко проставлений поштовий штемпель від 19.07.2005 року?! Де ж тоді валялася апеляційна скарга із супровідним листом, у якому суддя Сливка повідомляє, що у строк до 18.07.2005 року можна подати пояснення по її суті. Незрозуміло! Адже саме 18.07.2005 року до обіду я підписувала у судді Сливки законність рішення. Зіткнувшись із такими махінаціями, мій чоловік надіслав до апеляційного суду та у раду суддів області свої скарги від 21 липня 2005 року. До речі, відповіді та жодного повідомлення на них так і не надійшло. Нашу скаргу проігнорував і сам прокурор області Бенца Ю.Ю. То де ж тут зарита собака? Чи не наша сільська влада, голова котрої – колишній начальник служби ОБХС – Худа А.В., начальник міліції нашого РВ УМВС – Поляк В.Й (Поляк Віри Іванівни – чоловіків брат), начальник юстиції Марущинець Ю.М. та районний прокурор Гангур М.І. приклали до цього свої руки? Адже пан Гангур добре знав про цю справу, бо ми зверталися до нього, аби припинив це посадове свавілля. Він навіть намагався мені прочитати, що то є шахрайство, але з цим він нічого не може вдіяти. Враження таке, ніби у нашому законодавстві відсутні повноваження щодо прокурорського реагування! Не менш оригінальним виявився й апеляційний суд. Невідомо, чому він намагався усунути від участі у справі нашого приватного адвоката з великою практикою. Ми з ним уклали письмову угоду, перший примірник якої приєднано до матеріалів. Крім цього, особисто я вручила суддям письмову заяву з проханням допустити в якості мого представника саме приватного адвоката Унгуряну Г.О. Однак головуючий Кемінь відмовив у долученні письмової заяви до справи. А вже в рішенні пишуть, що Унгуряну визнано представником подружжя Поштаків на підставі усної заяви! Хіба це не маніпуляція фактами?! Щодо самого суду, то тут також був цілий цирк. На 9.30, як назначено, він не розпочався. Викликали інших людей, справи яких мали розглядатися набагато пізніше. Ми змушені були чекати, коли пропустять усіх. Мабуть, суддям не потрібні були свідки їх діянь. Ні апеляційна скарга, ні наші письмові заперечення зачитані не були. Нам не давали можливості висловлювати свої доводи, перебивали, задавали запитання, які справи абсолютно не стосувалися. Дійшло до того, що один із суддів сказав: „Та ми вже відхилили апеляцію!” І це справді було так. Ми на такий незаконний поворот справи не сподівалися. Та й рішення було зачитано лише у резолютивній частині у порушення ст.ст. 218, 347 ЦПК України. Головуючий Кемінь сказав, що через 5 днів справа буде в Іршаві, де ми й зможемо ознайомитися з постановляючою частиною рішення. Та не так то було. Бо ні на 5-й, ні на 7-й день справа не надійшла. Довелося особисто піти в апеляційний суд. Але в канцелярії цивільних справ виявилося, що й 11.10.2005 року нашої справи не було. Де заблукала вона, а разом з нею й рішення чи ухвала – невідомо. У загальній канцелярії змушена була написати заяву, аби мені надали змогу з цими документами ознайомитися. Таку можливість я отримала, але дещо пізніше. Рішення апеляційного суду я отримала поштою з Ужгорода. Чи не змахує це все на детективний фільм? Тим більше, що про листування та письмові заперечення ми постійно інформували апеляційний суд. Не розумію також, чому при розгляді апеляції ніхто із суддів ні словом не обмовився, що апеляційна скарга розглядається на рішення суду, котре набуло чинності до надходження до суду апеляційної скарги. Чи не тому, що адвокат Микита на судовому засіданні в Іршаві сказала шахраю Бабинцю І.І., який „продав” секретаря сільради Поляк, що то не біда, бо все перепишуть і все буде добре. Вона справно відпрацьовує свій гонорар. А тепер став відомий і її спільник – головуючий суддя Кемінь, завдяки якому їй вдається вигравати найнеймовірніші справи. Навіть і такі, які до апеляції не мають ніякого відношення, бо рішення по них вступило у законну силу, як це мало місце у нашому випадку. Протягом цього часу вия- вилася ще одна цікава деталь: у нашому районі нема ні законної міліції, ні законної прокуратури. Та ми заявляємо, що не дозволимо нікому з цих посадовців, які завдали нам стільки головного болю, використовуючи своє службове становище, й далі творити свої незаконні оборудки. Як на мене, то всім їм необхідно поміняти профіль роботи, як це вже зробила колишня секретар сільради пані Поляк. Щиро віримо у нову силу, нових людей, нову владу, нову державу! Сподіваємося, що разом зможемо зламати корупцію, лицемірство та брехню. З повагою, Л. ПОШТАК, вул. Возз’єднання, 7, с. В. Раковець Іршавського району.
jgkgkjg: На военной кафедре стали происходить непонятные дела, при нимать участие в которых мой отец не хотел. Это дорого обошлось нашей семье, а кафедру насильно разогнали. Что же касается лично меня, то уже во время учебы я чувствовала, что в этом заведении не пришлась ко двору... Но вот наступило время проходить интернатуру. Беря во внимание послужной список отца (участник боевых действий, ликвидатор последствий аварии на ЧАЭС), первую группу инвалидности моей матери, за которой я ухаживала и которой без моей помощи было тяжело обходиться, я написала заявление администрации вуза оставить меня в Ужгороде. Но университетская администрация не обращала на это внимания. Я вынуждена была проходить часть интернатуры в Раховской СЭС (с 1998 по 1999 год). Но меня это не устраивало. Ведь мать нуждалась в моей помощи. Тогда с вопросом о трудоустройстве меня в областном центре я обратилась к заместителю министра здравоохранения Украины В.Л.Веселовскому, начальнику управления охраны здоровья Закарпатской области В.М.Вайнагию, администрации города (Семберу) и области (Устичу), народным депутатам Украины, другим высокопоставленным лицам. В результате получила возможность с августа 1999 года пройти практическую часть интернатуры в городской СЭС (заведующий И.И.Парада). Во время интернатуры с 1.03.2000 года по 30.06.2000 года проходила теоретическое обучение на базе Львовского медицинского университета. Несмотря на нежелание администрации Ужгородской горсанэпидстанции, 30 ноября 2000 года я аттестировалась в этом заведении, получив аттестат врача коммунальной гигиены за № 778/10-2000. И его, и справки, и квитанции, и все бухгалтерские документы по возвращении сдала в администрацию областной и городской госсанэпидслужбы. Поскольку мне на аттестацию не давали никаких бумаг, всячески препятствовали, то во Львов я уехала, здорово потрепав себе нервы. А после нее с нервным срывом попала в больницу. На больничном была несколько месяцев. И каким было мое возмущение, когда в этот период Николай Ващенко, главный госсанврач Ужгорода, уволил меня. Мало того, взяв все мои документы, в том числе и трудовую книжку, не отдавал их. Не имея возможности устроиться на работу, будучи опекуном мамы, Будеевой Светланы Николаевны, инвалида первой группы, в 2001 году неоднократно обращалась за помощью в профсоюзные организации города и области, в 2002 – в комиссию по трудовым спорам и т.д. Ввиду невозможности вернуть документы, была вынуждена обратиться за защитой в суд. Тем временем Н.И. Ващенко сменил В.И. Петричко. Именно он под расписку выдал мне документы, среди которых – и текст приказа за 2000 год о моем увольнении, которое является незаконным, т.к. в это время я находилась на больничном. Ужгородский суд первой инстанции умышленно затягивал дело. И кроме возможности ознакомиться с документами, предназначавшимися для командировки во Львов, я ничего не добилась. Судья прислушался к доводам и.о. главного санитарного врача области Б.М. Мельника, который на этой должности находился неполных два месяца, и сути спора не знал, а если и знал – то поверхностно. Еще одну медвежью услугу оказал суд, считаю, что не без благодарности со стороны Ващенко. Так, 12 марта 2003 года было зачитано решение суда, а обоснование – только 23 марта, что является нарушением. Секретарь же суда выдала эти документы только после трех моих официальных заявлений в секретариат. Результат – сроки для обжалования решения прошли... Нанятый нами частный юрист, к сожалению, тоже оказался не на высоте. Воспользовавшись тем, что я человек доверчивый и во всем полагалась на него, он с самого начала стал нарушать закон. Договора со мной не заключил, никаких квитанций об оплате его услуг мне не выдал, объяснив, что это лишнее, что в таком случае придется платить большие налоги. И теперь доказать, что услуги юриста оплачены в той сумме, которую он сам назначил, невозможно. На заседании он был всего раз, в суде, который вел уже другой судья. Почти никаких юридических действий в мою защиту не предпринимал. Считаю, исходя из всего этого, что господин юрист был в сговоре с Ващенко и делал все, чтобы мой иск не был удовлетворен. Ничем не помог и Апелляционный суд Закарпатской области. Кстати, его заседание от 11.04.2003 года проходило с нарушением существующих норм действующего материального и процессуального права: секретарь отсутствовала. Суд отклонил мою апелляционную жалобу. Решение же его, как и суда первой инстанции, смогла получить только после третьего письменного обращения в секретариат. Конечно, оставалось одно – подавать кассационную жалобу в Верховный Суд Украины. Ведь, кроме того, что мне в судебном порядке в 2003 году вернули командировочные за поездку во Львов на аттестацию (180 гривен) за январь 2000 года, ни одно из моих требований не было удовлетворено. Меня не восстановили на работе, не выплатили денег за время вынужденного прогула, не компенсировали морального ущерба. В июле 2003 года я получила почему-то вскрытое письмо за подписью председателя Ужгородского городского суда. Это была копия письма от 7.07.2003 года в Верховный Суд Украины о том, что туда отсылают мое дело для рассмотрения в кассационном порядке. Я вздохнула с облегчением. А тем временем в Украине приступила к обязанностям новая власть. Поэтому юрист посоветовал снова обратиться в суд первой инстанции. Первым делом судья спросил, получила ли я решение Верховного Суда Украины. Я, конечно, его не получала. И каково же было мое удивление, когда бывший государственный сан. главврач Ужгорода Ващенко дал мне его из собственных рук! Каким образом оно могло попасть к нему, если кассацию посылала я, указав свой адрес?! Да и сам документ имел странный вид. Нет на нем так называемой «шапки», где указываются реквизиты, не внушает доверия и печать. И все в нем, конечно, было не в мою пользу. Если верить написанному, то ВС Украины принял решение в удовлетворении кассационной жалобы Будеевой Ирины Александровны отказать. Но у меня возникло большое сомнение в подлинности этого документа. Иначе почему на мой адрес пришла копия письма судьи в ВС Украины в разорванном конверте? Почему срочно уволена работница почты, которая его доставила? По поводу этого документа я обращалась в региональную приемную Президента Украины в Закарпатской области. Главный его консультант-руководитель В.П.Бондар непрофессионально отнесся к поставленным мной вопросам. А в письменном виде от 25.10.2005 года уверил меня, что «мое обращение рассматривается». Стандартная формулировка. Ждите... Словом, замкнутый круг. Имея специальность врача, прошедшего практику, я не могу устроиться на работу. И не просто на работу куда пошлют, а на работу именно в областном центре, так как иного не позволяют мне семейные обстоятельства. Неужели мои родители не заслужили, чтобы я имела возможность быть рядом и помогать им? Ведь не на Германию же они работали в свое время, не на Китай или Гондурас – на Украину!!! Обнародовав историю о своих многолетних хождениях по мукам, лелею в душе надежду, что меня, наконец, услышат те, от которых зависит, прекратятся эти муки для нашей семьи или нет. Мы ведь просим не так уж много – одно рабочее место. По специальности врача коммунальной гигиены или эпидемиолога по месту проживания моих родителей-пенсионеров да и меня – в Ужгороде. Неужели эту просьбу нельзя, наконец, удовлетворить?! С уважением, Ирина Будеева, г. Ужгород.
jgkgkjg: НАКЛЕП - ЯК ДОКАЗ 26 грудня 2003 року, вп’яте з’явившись по повістці у судове засідання, я на- писав заяву, аби мені видали копію скарги заявника та копію постанови від 29.10.2003 року. Мою заяву задовольнили. У той же день. Однак останню я не міг оскаржити, бо суддя Івашкович своїм підписом затвердив, що «постанова оскарженню не підлягає».У призначений день слухання не відбулося. Його перенесли на 27.01.2004 року. Мушу додати, що протоколи судових засідань не велися, про що свідчать мої заяви до суду. Щоразу я намагаюся довести, що непричетний до надуманого скаржником випадку. А наклеп він звів, щоб мати доказ, що між нами існують неприязні стосунки. А, отже, не можемо проживати у спадковому будинку № 82 по вул. Дендеші в Ужгороді, 1/2 якого належить мені з братом, Сентипалом В.І., згідно з заповітом нашого батька Сентипала І.С., який помер в 1997 році. Доказ тому - заява Павлика В.В. та його дружини, в порушення ст. 103 ЦПК України, без дати, зареєстрована у суді 23.02.2004 року, яку суддя Ференц А.М. 14.04.2004 року підкинув мені випадково у цивільній справі. «ГУМАННИЙ, НЕЗАЛЕЖНИЙ» Шановний «Правозахисте»! 12.08.2005 року минуло три роки, відколи я з братом вперше звернувся до суду із позовною заявою про реальний розподіл будинку та земельної ділянки по вул Дендеші, 82 в Ужгороді. З цього часу я терплю митарства, оббиваючи пороги «гуманного, незалежного» суду. Із 14.06.2005 року за моє з братом спадкове майно я став кримінальним злочинцем за вироком суду під головуванням судді І.М.Машкаринця. Так, я - пенсіонер, ветеран ОВС, хворий на бронхіальну астму, переніс два ікс-інфарти. Я,який пропрацював 30 років на державу Україна. Судді Ужгородського міськрайонного суду просто знущаються наді мною. Від нас з братом забирають нашу спадщину, присудивши взамін неї компенсацію - 10 тисяч гривень. Адвокат Монастирецька Г.В., професійна аферистка з незаконного відбирання нерухомості, подає на мене позов про виплату їй 2 тисяч гривень за послуги, який суддя Ференц А.М., а згодом і суддя Леміш О.А., задовольняють. І хоч їхнє рішення Закарпатський апеляційний суд скасовує, за нього судді не несуть ніякого дисциплінарного покарання. Про цей «безпредєл» я писав на сторінках «Правозахисту» - у статті «Закон як дишло, куди зайшло, туди й вийшло» та «Боже, огороди мене від неправдивих суддів». Коли вийшла перша публікація, Машкаринець І.М. обіцяв мене посадити. Ще й висміяв: «Ну, що,писако, ти допишешся». Це - пряма погроза на мою адресу особи, яка, зловживаючи службовим становищем, як суддя, вершить правосуддя за своїми законами, що базуються на помсті. Як доказ - 14.06.2005 року пан Машкаринець з грубим порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства (на основі незаконно добутих доказів, що і сам посвідчив своїм підписом) виніс вирок ім’ям України, яким визнав мене винним у скоєнні злочину, до якого я непричетний (побиття Павлика В.В.). Ніяк інакше, як помсту, цю дію судді не пояснюю. З ІНІЦІАТИВИ АФЕРИСТКИ Мені не давали змоги себе захища- ти. Не приєднали до справи га- зетні публікації. Не взяли до уваги того, що адвокат Монастирецька Г.В. - кума судді Машкаринця І.М. На всі мої скарги я отримую формальні відписки. По всіх судах за основу береться те, що між нами, спадкоємцями, є неприязні стосунки, а на мене з приводу цього навіть порушена кримінальна справа. Така ситуація влаштовує і суддів, і Павлика, і адвоката. Не влаштовує лише мене, але до цього нікому нема діла. Два роки Машкаринець та Івашкович намагалися, з ініціативи аферистки Монастирецької, притягнути мене до суду за те, чого я не робив. А 14.06.2005 року Машкаринець таки насмілився це вчинити. Ось що написав він у резолютивній частині: «Суд засудив Сентипала І.І., визнати винним у скоєнні злочину за ч.2 ст. 125 КК України і призначити йому покарання у вигляді обмеження волі терміном на один рік». Від такої несправедливості мене на ношах винесли із залу суду. А через якийсь час моя донька, прибігши зі сльозами в лікарню, сказала, що працівники міліції беруть пояснення від секретарів суду, а ті дають покази, що нібито я кидав у суддю якимось предметом, хоч я про таке не пам’ятаю. Однак, вийшовши з лікарні, від гріха подалі вибачився перед Машкаринцем. Але в той же день, 14.07.2005 року, слідчий прокуратури Ужгорода О.Трофіменков вручив мені постанову про притягнення мене, як обвинуваченого, за ст. 377, ч.1.: погроза насильством щодо судді у зв’зку з його діяльністю, пов’язану із здійсненням правосуддя, за що мені грозить 5 років покарання! Слідчий Трофіменков О. виклав переді мною купу паперів і в погрозливій формі став вимагати їх підписати. Я відмовляюся. Тоді він по телефону викликав якогось адвоката. Той став мені щось пояснювати, але я нічого не розумію. Мені знову стає погано. Догадавшись про це, О.Трофіменков відпускає мене додому. Дружина викликає «швидку допомогу»... Від пропозиції госпіталізувати мене я відмовлявся, розуміючи, що втрачаю час, за який вже сфальсифіковано проти мене кримінальну справу. Знайти докази своєї невини допомогла випадковаість. ЛЖЕСВІДОК Я поставив собі за мету довести, що Олександр Жмакін (нині вже по- кійний), якого Павлик В.В. привів у суд в якості свідка, давав неправдиві свідчення, винуватості, що сам Павлик та його дружина, не зналися з лжесвідком до події, яку засвідчував Жмакін О. у суді. При цьому логічно зрозуміло, що моя сестра та батько скаржника не можуть бути свідками, бо вони - зацікавлені особи, а Олександр є давнім другом їхньої сім’ї. Саме про це я на суді заявляв неодноразово. Однак довести не міг. Павлики наполягали, а Жмакін підтверджував, що вони - незнайомі і раніше не бачилися. Я зважився і пішов до вдови покійного – Єви Жмакіної. Просив допомогти. Вона порадила звернутися до друга її чоловіка – Володимира Поляка із с. Довге Поле Ужгородського району, що я й зробив. Разом з ним та з моєю дружиною ми поїхали до Жмакіної. Там я дізнався, що Олександр був знайомий з родиною Павликів ще до 1992 року. Мало того, ще до одруження з моєю сестрою скаржник знав Жмакіних, бо дружив з подругою Єви на ім’я Ібоя. Отже, обвинувачення стосовно мене розлазилося по швах! Жмакін обманув суд, запевнивши, що Павлика В.В. не знає, а лише як перехожий побачив (цитую згідно протоколу суду): „... как этот гражданин бьет Васю. У него с носа потекла кровь. У меня военная привычка носить платок в кармане. Я дал Васе платок – ветереть кровь с носа. Сказал ему свой номер телефона и попросил постирать платок и вернуть мне”. Отака мотивація „знайомства”... І це не сміх і видумка! Це записано у протоколі суду. І у мене є аудіозапис цього сміхотворного свідчення. А суддя Машкаринець бере його за основу і у вироку суду вказує, що факти, засвідчені свідком О.Жмакіним, є достовірними. От вам і правосуддя!(Вирок судді Машкаринця І.М. від 29.06.2005 року мною оскаржений до Закарпатського апеляційного суду). АМНІСТІЯ Одужавши трохи, я став шукати за хисту від свавілля суддів Ужгоро- да, який вони чинять через прокурорів міської прокуратури. Та звідусіль отримую відписки, а слідчий Трофіменков у порушення норм КПК України продовжує знущатися наді мною. Адвокати відмовляються захищати мене, розуміючи, що справа стосується судді Машкаринця. Та все таки я знайшов адвоката-пенсіонера Кеміня Ю.Д. Саме він і порадив мені звернутися у прокуратуру із заявою про застосування до мене Закону „Про амністію”, що я й зробив. Однак з матеріалів справи вона чомусь пропала. Коли ж „знайшлася чисто випадково”, то слідчий Трофіменков почав казати, що він не має права виносити відповідну постанову. Мій адвокат став доводити йому протилежне. Тоді слідчий попросив мене вийти з кабінету. Але я почув, як Трофіменков говорив Кеміню Ю.Д., що „він не може нічого зробити, бо на нього тиснуть зверху”. Хто той „ верх” – я не знаю, можу лише догадуватися. Але все-таки за наполяганням прокурора Ужгорода пана Тацюна слідчий змушений був спрямувати мою заяву про застосування до мене амністії до суду. Що я в тому суді пережив – не дай Боже нікому. Але Всевишній таки змилувався наді мною. Голова міськрайонного суду Іван Іванович Мойсюк виносить постанову звільнити мене від кримінальної відповідальності за п.5 ст.1 ЗУ „Про амністію”, а справу провадженням закрити. Отже, 5 років, якими мені грозили, стали вже безсилі... А на 25.08.2005 року було призначено слухання справи за моєю апеляційною скаргою на вирок судді Машкаринця від 14.06.2005 року під головуванням судді Стана І.В. Та на нього не прийшли мої адвокати. Суд перенесли на 6.09.2005 року, потім на 15.09.2005 року. Оскільки в мене були деякі сумніви, то я попросив дозволу ознайомитися з матеріалами справи. Яким же було моє здивування, коли за день до цього слухання, тобто 14.09.2005 року, я знайшов у ній проект ухвали від 25.08.2005 року. На ньому рукою судді Стана І.В. було написано: „ На 6.09.2005 року. На 9.30.”. Вердикт – „ Апеляційну скаргу Сентипала І.І. залишити без задоволення, а вирок Ужгородського міськрайонного суду залишити без змін”. Хіба це не бандитизм?! Апеляційна скарга ще не розглядалася, а рішення суддею апеляційного суду Станом І.В. заздалегідь винесено! Із наведеного вбачається, що воно є завідомо неправосудним. Крім того, на судовому засіданні протокол не вівся, бо не було секретаря. Жодного разу із трьох призначених дат. Тобто слухання не фіксувалися, що є також чималим порушенням. УХВАЛА... ЗАДНІМ ЧИСЛОМ На останнє судове засідання від 15.09. 2005 року я знову привів із собою свідків, Поляка та Жмакіну Єву, дружину покійного лжесвідка, яких ніяк не хочуть допитувати. Мотивація: суд не визначився, чи потрібно проводити у справі судове слідство. Слава Богу, у цей день він нарешті визначився. Слідство проводитимуть. Справу перекладено на 26.09.2005 року. На цей раз вже була фіксація судового процесу технічними засобами. Були присутні секретар, мої захисники та свідки. Останніх навіть допитали. Та суддя Стан І.В. повів судове розслідування таким чином, що я став ще більшим злочинцем, а мої свідки з його волі також постають у такій ролі. Письмове свідчення Єви Жмакіної суд взагалі не повважав за потрібне розглядати. Коли я наполіг – цього папірця не виявилося у матеріалах справи, і я змушений був віддати оригінал. Коли я, свідок Поляк В. та інші давали свідчення, то скаржник Павлик В.В. робив коментарі: і то неправда, і це також. А суддя Стан І.В. брав їх за основу. Разом з тим не поцікавився, чому адвокат скаржника відсутній. Чому? Мабуть, тому, що для пана Стана, як судді, заздалегідь було вирішено, що моя апеляція буде відхилена. Заготовлений на 25.08.2005 року проект ухвали – тому свідчення. А відтак адвокат Павлику В.В. й непотрібний. Бо у випадку участі Монастирецької Г.В. в суді апеляційної інстанції розгляд справи міг також затягнутися, як зволікався і затягувався під її керівництвом понад два роки у суді першої інстанції. Мої припущення справдилися. 26.09.2005 року суддя Стан І.В. зачитав ухвалу, резолютивна частина якої повністю співпадає з проектом ухвали, яка була підготовлена до проголошення як на 25.08.2005 року, так і на 6.09.2005 року. Цим самим він вигородив суддю Машкаринця І.М. А, отже, уберіг від покарання, в черговий раз методом беззаконня врятувавши честь суддівської мантії. Але і над суддями Машкаринцем та Станом є суддя – Всевишній. І суд його буде дійсно справедливим. Мені ж залишається чекати рішення Верховного Суду України стосовно їхніх дій. Сподіваючись, що брехня і свавілля будуть покарані... ІВАН СЕНТИПАЛ. Р.S. Коли матеріал готувався до друку, я отримав відповідь із прокуратури. А висновок зробіть самі. Цитую: ”Ваші скарги щодо халатності дій суддів Ужгородського міськрайонного суду прокуратурою області розглянуті. Встановлено, що по попередніх Ваших зверненнях з цих питань органами прокуратури вже проводилася перевірка, за результатами якої 20.10.2005 року винесено постанову”. Так, будь-яка відповідь, навіть хренова – відповідь. Адже з неї випливає, що таке наша влада і чи варто при ній проти неї боротися. Слава Україні!!!
jgkgkjg: - Чому адресна довідка на мої будинки видавалася посадовцями Ужгородського архітектурно-планувального бюро на усне прохання „рудого Віталика», прізвище якого вони навіть не знають? - Чому будівельний паспорт на будинок № 34 по вул. Кошицькій виготовлено на прохання того ж самого таємничого „Віталика»? - Хто робив проект об`єднання моїх будинків і його погодження, враховуючи те, що ні я, як власник, ні моя довірена особа ніколи такого проекту не замовляли? - Чому посадові особи Архітектурно-планувального бюро, головного управління міського господарства та Ужгородського міжрегіонального бюро технічної інвентаризації приймали та видавали документи на мої будинки особам, які не мали на це ніякого права? - Чому посадові особи Ужгородського міжрегіонального бюро технічної інвентаризації зареєстрували замовлення на обстеження і здачу в експлуатацію моїх будників, подані від імені сторонньої особи? - Чому видали витяг з реєстру прав для продажу моїх будинків особі, яка не мала права його отримувати? - Чому на абрисах та ескізах не стоїть підпис власника? - Чому акт прийняття в експлуатацію підписаний замість мене особою, яка не мала права на такі дії? - Чому зведений акт оціночної вартості виписаний на сторонню особу? - Чому досі немає висновків графіологічної експертизи підробних підписів на замовлення про здачу в експлуатацію об`єкту нерухомого майна? - І ще 20 питань, на які не може бути відповіді без постанови про порушення кримінальної справи. І ті , хто на Вас тисне, добре це розуміють. Користуючись нагодою, хочу повідомити про те, що я не тримаю зла і поки що не подаю до суду на окремих посадовців, бо розумію, що деякі з них не мали зі своїх зловживань ніякого зиску, а діяли, довіряючи своїм співробітникам. Я розумію, що адресну довідку на будинок № 34 по вул. Кошицькій начальнику топо-геодезичної служби Архітектурно-планувального бюро - п. Рімару Ф.Х. „підсунула» на підпис співробітниця, якій він довіряв. Я розумію, що головний архітектор міста п. Шеба В.С. та начальник Архітектурно-планувального бюро п. Головачко О.К. візували ці документи, бо їм їх приносили їх працівники і виконавці, яким вони довіряли. Теж саме можна сказати про заступника начальника головного управління міського господарства, начальника житлового управління п. Зозулинця М.В. Архітектора Інну Йосипівну Пригару мабуть теж ввели в оману, коли вона всупереч вимогам закону виготовляла будівельний паспорт будинку № 34 на усне замовлення не власника будинків, а „рудого Віталика», прізвище якого вона не знає. Пригара І.Й., виконуючи генплан забудови земельної ділянки, мала на руках два державних акта на право приватної власності на землю, видані на ім’я двох різних фізичних осіб, але нанесла їх на план, як одну ділянку. Отаке ось „затемнення» мабуть тому, що дві різні ділянки, в принципі, фізично не можуть мати одну адресу. Капітальна стіна, яка розділяє два спарені будинки № 30а і № 30б по Кошицькій, на плані у виконанні Пригари І. Й. теж зникла. Цікаво, хто замовляв їй такі формальні метаморфози? Чи не той же „рудий Віталик»? І хто приніс Пригарі І.Й. „лівий» проект будинку № 34 по вул. Кошицькій, який власник ніколи не замовляв? І хто просив її його носити на погодження до головного архітектора міста? А колишній працівник міліції, проробивши багато років у міліції (бідний блазень), „не розумів», що не мав права підписувати за мене акт прийняття в експлуатацію будинку № 34, замовляти витяг з реєстру прав власності для продажу, готувати договір купівлі-продажу будинку № 34 і робити ще багато деяких речей. А куди подіти той беззаперечний факт, що будинки № 30а № 30б по вул. Кошицькій знаходились у податковій заставі, як і все моє майно? Скажіть, будь ласка, шановний Юрію Івановичу, які ще підстави Вам потрібні для порушення кримінальної справи? Може доведення мене до самогубства? Я не маю сумнівів, щодо того, буде порушено кримінальну справу чи ні , питання тільки в тому, кого ще з правоохоронців шахраї втягнуть у свої брудні намагання. А втрата нервів буде компенсована тим, що проявляться і стануть відомі громадськості впливові „кришувачі» брудної афери, а я за допомогою преси, телебачення та депутатського корпусу зроблю все, щоб їх „діла» адекватно відбилися на їх кар’єрах. І на останнє хочу ще раз Вас попросити і підтримати: не піддавайтеся тиску, Ви не один! Не втрачайте людської та чоловічої гідності, як ті особи, що очманіло намагаються через зв’язки в правоохоронних органах не дати перемогти правді і справедливості. Бо Ви стоїте перед непростим вибором: ризикнути кар’єрою і зробити, як вимагає того закон, Бог і людська справедливість, чи не ризикувати і затягувати справу, підтримуючи тих, хто кривдить жінок та дітей-інвалідів, бо грабувати когось сильнішого в них духу не вистачає. З повагою, Яна Саргсян.
jgkgkjg: І це при тому, що в суді, не повідомляючи належним чи- ном ЗОО ВГО „Правозахист”, у його відсутність організацію було визначено відповідачем по справі взагалі, не видано позовну заяву і покарано. Апеляційний суд зробив вигляд, що він не помітив цього грубого процесуального порушення. Залишається таємницею, чи ви, шановні, навмисно підриваєте такими діями авторитет влади та Президента, чи ви такими є від природи?! І головне стосовно трьох букв, куди ми вас відправили. Якщо у вас вистачить сміливості, то ми бажаємо побачити, як ви будете нас штрафувати, адже саме цей штраф ми відразу ж оскаржимо в судовому порядку і сподіваємося ще заробити на вас гроші. Якщо не в Україні, то в Страсбурзькому суді, де, без сумніву, оцінять вашу діяльність на ниві боротьби з правозахисною організацією. І на останнє. Враховуючи ваше „глибоке” знання закону України „Про виконавче провадження”, радимо вам на всяк випадок пошукати собі нову роботу, бо після виборів, після чергової реорганізації, вас можуть відправити на вільні „хліба”. Якщо вам щось не сподо- балось і зачепило честь, гідність та ділову репутацію, то знову ж відправляємо вас на три букви, тобто в суд. Думаємо, що там вам зможуть допомогти знайти те, чого вам не вистачає. Стосовно ж грошей, якщо вам щось присудять, не хвилюйтесь – зберемо усім миром. До речі, вже цього тижня ми маємо намір розпочати збір коштів на закупку вам Закону України „Про виконавче провадження” саме з коментарями, бо складається таке враження, що про нього ви тільки чули. Тепер стосовно причин цього виконавчого цирку. Як нам повідомляють конфіденційні джерела з СБУ, в суді відбулася нарада, на якій один з керівників, потрясаючи повітря: „Що вони собі дозволяють! Що пишуть проти поважних людей!” – виголосив жорстку установку – „мочити” ЗОО ВГО „Правозахист” з кінцевою метою – закриття газети „Правозахист”, мовляв, цього вимагають спонсори... Мовляв, допомагати в цьому буде і прокуратура. Сперечатися з цього приводу не будемо. Хотілося б побачити, як ви це будете здійснювати. Тільки не треба нам підкидати незаконні речі в домівки. По-перше, це марна справа. По-друге, в це ніхто не повірить. До речі, один закривач газет суддя Андрійцьо В.Д. вже догрався, а найближчими днями разом з судом отримає ще один юридичний „подарунок”, про зміст якого ви довідаєтесь у наступному номері. Тепер повертаємося до при- чини конфлікту з паном Ганинцем П.П. в минулому номері. Ми обіцяли надати усім сторонам конфлікту шпальти газети для висвітлення своєї точки зору. Пан Ганинець П.П. не надав, і це його право. Тому ми друкуємо свій матеріал... про прокуратуру, яка вже котрий рік опікується комерційними інтересами пана Ганинця П.П. І так опікується, що навіть забула вимоги Закону України „Про прокуратуру”. Хоча про це судіть самі. До речі. Саме суд першої інстанції не захотів дочекатися ним же задоволеного клопотання по забезпеченню доказів – витребуванню адміністративних протоколів, складених на пана Ганинця П.П. за самовільне будівництво, і виніс рішення – покарати. А документи такі є, як, до речі, і багато інших, які підтверджують незаконність рішення суду, яким було по безпрєдєлу покарано газету, її засновників та видавців.
jgkgkjg: У минулому номері ми друкували відкриту заяву ветерана міліції Луки Лукея про зловживання службовими особами Ужгородської міської ради в питаннях розподілу земельних ділянок. Нині, як нам відомо, матеріали передано в прокуратуру м. Ужгорода для прийняття рішення згідно ст. 97 КПК України. Виконуючи прохання Луки Лукея стосовно прозорості всіх документів, які приймаються в Ужгородській міській раді з питання розподілу землі, ми друкуємо це феноменальне рішення позачергової сесії. Воно буде цікавим усім ужгородцям, адже тисячі людей вже роками оббивають пороги міської ради, щоб отримати бажаний клаптик землі. Але їм її не дають, мовляв, чекайте своєї черги... Однак, у цей же час цю землю отримують інші... Ті, які не стояли в чергах роками, не тісняться у гуртожитках, а мають власні приватизовані квартири, окремі будинки. Серед тих, кому „пощастило” потрапити на свято життя, ви побачите багато знайомих прізвищ працівників обласного суду та їхніх родичів, прокуратури, УСБУ в Закарпатській області, місцевої влади тощо, які нині, бігаючи коридорами своїх установ, верещать, що вони і гадки не мали, що в них... є земельна ділянка, і вони розберуться з тими, хто без їхньої згоди зробив їм такий подарунок. Зокрема обіцяє це зробити суддя Закарпатського Апеляційного суду О. Боднар. Ми з свого боку сподіваємося, що правоохоронні органи розберуться, чому в нас ужгородці поділяються на білих і чорних, хто за це відповідатиме і чи буде скасоване рішення цієї „крутої” ради. Саме з цих причин цю справу, як і Л. Лукея, ми беремо на контроль. Одночасно хочемо зазначити, що в цих списках є багато порядних людей, які земельні ділянки отримали на законних підставах.
jgkgkjg: Про упередженість підходів до справ суддями та прокурорами Закарпаття так багато говорять, що стає страшно. Але, на жаль, це – реальність. Події, що мали місце на Великоберезнянщині 5.04.2003 року, та ставлення до них суддів як Перечинського ( від 1.12.2003 року), так і Великоберезнянського ( від 26.04.2004 року) районних судів - тому підтвердження. Сталося так, що 5.04.2003 року десь о 21.20 мешканець села Загорб Великоберезнянського району, 1976 року народження, Михайло Михайлович Куртанич у стані сп’яніння повертався разом з дружиною додому. Біля їхнього подвір’я на них накинувся з погрозами житель села Стужиця Ю.М.Кувік. На досудовому слідстві Куртанич дає пояснення, що впізнав чоловіка по голосу. Той вхопив його ззаду за шию і ножем поранив у внутрішній край правої надбрівної дуги та вказівний палець лівої руки. Жінка почала кричати і втекла до хати. Чоловіки ж продовжували бійку, під час якої ніж випав у Кувіка із рук. Обидва покотилися по землі через огорожу з колючого дроту на земельну ділянку, що розташована справа від подвір’я будинку, на відстань 7 метрів від того місця, де з рук Кувіка випав ніж. На крик вибіг дід Куртанича – Ю.М.Корнутяк із сокирою. Піднявшись на ноги, Михайло побачив, що Кувік продовжує йти на нього. Тоді він вихопив сокиру з рук діда та наніс нападнику кілька ударів в область голови та грудей, завдавши йому тілесні ушкодження, небезпечні для життя, які призвели до смерті Кувіка. На судовому засіданні Куртанич дає трохи інші покази. 5 квітня біля 23 години ( отже, пізніше, ніж казав спершу) він з жінкою повертався додому. Коли стали заходити у двір, то жінка закричала, бо до неї кинувся якийсь чоловік, котрий сказав, що повбиває їх. По голосу він упізнав Ю.М.Кувіка. Став між дружиною та ним, захищаючи її від нападу. Останній наніс йому удари ножем у чоло, праву руку, яку він виставив перед собою, та вказівний палець лівої руки. Жінка кричала: „На допомогу!” і втекла до хати. Куртанич упав на землю. З чола текла кров. На це прибіг дід Корнутяк Ю.М., а він лежав на землі і був дуже переляканий. Не бачив, чи мав дід у руках сокиру, чи рубав нею Кувіка Ю.М. чи ні. Підвівшись, Куртанич пішов у будинок. Не знав, чи Кувік упав на землю та чи залишився лежати там і чи мертвий він. Отже, у першому випадку Куртанич визнав, що він убив нападника, який був братом першого чоловіка його дружини.(З ним вона розлучилася, бо постійно з неї знущався). У другому випадку каже, що Кувіка не вбивав та не бачив, робив це його дід чи ні. Щодо самого Корнутяка Ю.М., то він на судовому засіданні пояснив, що, почувши крик, схопив сокиру та побіг до хвіртки. По голосу впізнав, що це кричав його внук Куртанич М.М. Другого не впізнав. Сказав йому відійти, але той ішов на нього, щось мав у руці і махав ним. Тоді він рубанув сокирою від себе і попав нападаючому десь у руку. Ще два рази сокирою наніс йому удари в область голови. Внук був там же. Чи був випивший чи у страху – не знає. Про те, що він убив Кувіка Ю.М., взнав зразу ж після нанесення ударів. Труп сам відвіз на санках і сам закопав. На досудовому слідстві Корнутяк Ю.М. говорив зовсім інше. Він почув крик дружини онука – Галини. Схопив сокиру і побіг до воріт. У цей час Галина бігла до хати і кричала. Він побачив, що біля воріт онук Михайло захищається від якогось чоловіка, а той махає ножем. Потім вони зчепилися та впали на землю і покотилися з бережка вниз. Він побіг до них і почав кричати, щоб вони заспокоїлися, але вони дуже сильно боролися. Потім Михайло вихопив у нього сокиру і почав нею захищатися від того чоловіка. Тим часом сам Корнутяк побіг до хати. Через якийсь час прийшов Михайло і сказав, що той чоловік – Юрко зі Стужиці, і хотів їх порізати. Дід думав, що той чоловік пішов геть. Про те, що Михайло забив його сокирою – не знав і внук йому не говорив. Отже, і в показах Куртанича, і в показах Корнутяка є суттєві розходження. Слідством їх не усунено. Однак Перечинський райсуд визнає винним Михайла Куртанича та виносить вирок, яким позбавляє його волі на 12 років. Та Апеляційний суд його скасовує. Кримінальна справа направляється прокурору Великоберезнянського району для організації додаткового розслідування. У ході додаткового розслідування органові досудового слідства необхідно було перевірити версію Куртанича М.М. про те, що удари потерпілому Кувіку Ю.М. наносив не він, а його дід Корнутяк Ю.М. Для цього слід було встановити, чи могли бути нанесені Кувіку тілесні ушкодження сокирою Корнутяком, з урахуванням росту обох та з врахуванням того, що Кувік Ю.М. знаходився у вертикальному положенні. Згідно вимог ст. 374 КПК України, вказівки суду, який розглянув справу в апеляційному порядку, є обов’язковими для органу досудового слідства при додатковому розслідуванні, і суду першої інстанції при повторному розгляді справи. Та ні орган досудового слідства, ні суд першої інстанції ці вимоги закону не дотримали. Версія Куртанича М. М. про те, що він не вбивав потерпілого Кувіка Ю.М., а це зробив Корнутяк Ю.М. – не перевірена. Тому суб’єкт злочину по суті не встановлений. Однак Великоберезнянський районний суд від 26 квітня 2004 року під головуванням судді І.Й.Цибика висунув свою версію. Він визнав невинним Куртанича Михайла Михайловича у пред’явленому обвинуваченні за ст. 115 ч. 1 КК України, і виправдав його у зв’язку з вчиненням діяння в стані необхідної оборони на підставі ст. 36 КК України. Міру Куртанича щодо тримання його під вартою скасував, звільнивши з-під варти негайно, в залі судового засідання. Але після такого рішення виникає багато запитань, на які відповіді так і не дано. Найголовніше з них – хто вбивця: дід чи онук? Суд каже, що Куртанич. Однак зробив він це, захищаючи себе і дружину. Мотив – переконливий. Але тільки на перший погляд. Адже Михайло мав явну перевагу над Юрієм як тілобудовою, так і присутністю діда. Отже, він міг забезпечити свій захист, не вдаючись до вбивства. Тим більше, що у Кувіка на момент вбивства ножа у руках уже не було. Та й потреба захищати свою дружину також відпала, бо вона втекла до хати і їй нічого не загрожувало. Щодо Корнутяка Ю.М., як випливає з його показань, саме він, захищаючи свою сім’ю, зокрема внука Куртанича та його дружину, а також себе від нападу потерпілого Кувіка Ю.М., сокирою наніс йому декілька ударів, від яких останній помер на місці. Свої показання Корнутяк підтвердив при проведенні обстановки та обставин подій. Та й згідно висновку комісійної судово-медичної криміналістичної експертизи, яка, по суті, проведена без врахування росту Кувіка Ю.М., не виключається можливість нанесення потерпілому ударів сокирою саме дідом Куртанича. У постанові слідчого прокуратури Великоберезнянського району від 23.03.2004 року про відмову у порушенні кримінальної справи відносно Корнутяка Ю.М. за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст. 115 ч.1 КК України за мотивами ст. 6 п. 2 КПК України, не наведені докази, які б спростовували твердження Корнутяка Ю.М. А доводи в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи про самообмову Корнутяка Ю.М. є припущенням, бо не ґрунтуються на конкретних, об’єктивних доказах. Не встановлено також, кому належав ніж, хто конкретно закопував труп, чому саме приходив Кувік до садиби Куртанича та ін. Тобто, як вбачається з кримінальної справи, на досудовому слідстві допущена неповнота та неправильність, які в силу специфіки судового розгляду та проведення ряду слідчих дій не можуть бути усунені в судовому засіданні. У процесі ж додаткового досудового слідства вказівки Апеляційного суду не виконані. Тому такий вирок є передчасним і таким, що ґрунтується на неповно досліджених матеріалах справи. З цих причин він підлягає скасуванню з поверненням на додаткове розслідування. У ході його слід усунути неповноту та неправильність досудового слідства, і в залежності від встановленого вирішити питання про доведеність чи недоведеність вини Куртанича М.М. у пред’явленому обвинуваченні та вирішити питання про причетність чи непричетність до смерті Кувіка Ю.М. інших осіб та належно кваліфікувати дії винних. Хочеться вірити, що на цей раз прокурор Великоберезнянського району поставиться до справи зі всією серйозністю та організує дійсно об’єктивне розслідування, а суд винесе не менш об’єктивне і справедливе рішення.
jgkgkjg: НАКЛЕП - ЯК ДОКАЗ 26 грудня 2003 року, вп’яте з’явившись по повістці у судове засідання, я на- писав заяву, аби мені видали копію скарги заявника та копію постанови від 29.10.2003 року. Мою заяву задовольнили. У той же день. Однак останню я не міг оскаржити, бо суддя Івашкович своїм підписом затвердив, що «постанова оскарженню не підлягає».У призначений день слухання не відбулося. Його перенесли на 27.01.2004 року. Мушу додати, що протоколи судових засідань не велися, про що свідчать мої заяви до суду. Щоразу я намагаюся довести, що непричетний до надуманого скаржником випадку. А наклеп він звів, щоб мати доказ, що між нами існують неприязні стосунки. А, отже, не можемо проживати у спадковому будинку № 82 по вул. Дендеші в Ужгороді, 1/2 якого належить мені з братом, Сентипалом В.І., згідно з заповітом нашого батька Сентипала І.С., який помер в 1997 році. Доказ тому - заява Павлика В.В. та його дружини, в порушення ст. 103 ЦПК України, без дати, зареєстрована у суді 23.02.2004 року, яку суддя Ференц А.М. 14.04.2004 року підкинув мені випадково у цивільній справі. «ГУМАННИЙ, НЕЗАЛЕЖНИЙ» Шановний «Правозахисте»! 12.08.2005 року минуло три роки, відколи я з братом вперше звернувся до суду із позовною заявою про реальний розподіл будинку та земельної ділянки по вул Дендеші, 82 в Ужгороді. З цього часу я терплю митарства, оббиваючи пороги «гуманного, незалежного» суду. Із 14.06.2005 року за моє з братом спадкове майно я став кримінальним злочинцем за вироком суду під головуванням судді І.М.Машкаринця. Так, я - пенсіонер, ветеран ОВС, хворий на бронхіальну астму, переніс два ікс-інфарти. Я,який пропрацював 30 років на державу Україна. Судді Ужгородського міськрайонного суду просто знущаються наді мною. Від нас з братом забирають нашу спадщину, присудивши взамін неї компенсацію - 10 тисяч гривень. Адвокат Монастирецька Г.В., професійна аферистка з незаконного відбирання нерухомості, подає на мене позов про виплату їй 2 тисяч гривень за послуги, який суддя Ференц А.М., а згодом і суддя Леміш О.А., задовольняють. І хоч їхнє рішення Закарпатський апеляційний суд скасовує, за нього судді не несуть ніякого дисциплінарного покарання. Про цей «безпредєл» я писав на сторінках «Правозахисту» - у статті «Закон як дишло, куди зайшло, туди й вийшло» та «Боже, огороди мене від неправдивих суддів». Коли вийшла перша публікація, Машкаринець І.М. обіцяв мене посадити. Ще й висміяв: «Ну, що,писако, ти допишешся». Це - пряма погроза на мою адресу особи, яка, зловживаючи службовим становищем, як суддя, вершить правосуддя за своїми законами, що базуються на помсті. Як доказ - 14.06.2005 року пан Машкаринець з грубим порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства (на основі незаконно добутих доказів, що і сам посвідчив своїм підписом) виніс вирок ім’ям України, яким визнав мене винним у скоєнні злочину, до якого я непричетний (побиття Павлика В.В.). Ніяк інакше, як помсту, цю дію судді не пояснюю. З ІНІЦІАТИВИ АФЕРИСТКИ Мені не давали змоги себе захища- ти. Не приєднали до справи га- зетні публікації. Не взяли до уваги того, що адвокат Монастирецька Г.В. - кума судді Машкаринця І.М. На всі мої скарги я отримую формальні відписки. По всіх судах за основу береться те, що між нами, спадкоємцями, є неприязні стосунки, а на мене з приводу цього навіть порушена кримінальна справа. Така ситуація влаштовує і суддів, і Павлика, і адвоката. Не влаштовує лише мене, але до цього нікому нема діла. Два роки Машкаринець та Івашкович намагалися, з ініціативи аферистки Монастирецької, притягнути мене до суду за те, чого я не робив. А 14.06.2005 року Машкаринець таки насмілився це вчинити. Ось що написав він у резолютивній частині: «Суд засудив Сентипала І.І., визнати винним у скоєнні злочину за ч.2 ст. 125 КК України і призначити йому покарання у вигляді обмеження волі терміном на один рік». Від такої несправедливості мене на ношах винесли із залу суду. А через якийсь час моя донька, прибігши зі сльозами в лікарню, сказала, що працівники міліції беруть пояснення від секретарів суду, а ті дають покази, що нібито я кидав у суддю якимось предметом, хоч я про таке не пам’ятаю. Однак, вийшовши з лікарні, від гріха подалі вибачився перед Машкаринцем. Але в той же день, 14.07.2005 року, слідчий прокуратури Ужгорода О.Трофіменков вручив мені постанову про притягнення мене, як обвинуваченого, за ст. 377, ч.1.: погроза насильством щодо судді у зв’зку з його діяльністю, пов’язану із здійсненням правосуддя, за що мені грозить 5 років покарання! Слідчий Трофіменков О. виклав переді мною купу паперів і в погрозливій формі став вимагати їх підписати. Я відмовляюся. Тоді він по телефону викликав якогось адвоката. Той став мені щось пояснювати, але я нічого не розумію. Мені знову стає погано. Догадавшись про це, О.Трофіменков відпускає мене додому. Дружина викликає «швидку допомогу»... Від пропозиції госпіталізувати мене я відмовлявся, розуміючи, що втрачаю час, за який вже сфальсифіковано проти мене кримінальну справу. Знайти докази своєї невини допомогла випадковаість. ЛЖЕСВІДОК Я поставив собі за мету довести, що Олександр Жмакін (нині вже по- кійний), якого Павлик В.В. привів у суд в якості свідка, давав неправдиві свідчення, винуватості, що сам Павлик та його дружина, не зналися з лжесвідком до події, яку засвідчував Жмакін О. у суді. При цьому логічно зрозуміло, що моя сестра та батько скаржника не можуть бути свідками, бо вони - зацікавлені особи, а Олександр є давнім другом їхньої сім’ї. Саме про це я на суді заявляв неодноразово. Однак довести не міг. Павлики наполягали, а Жмакін підтверджував, що вони - незнайомі і раніше не бачилися. Я зважився і пішов до вдови покійного – Єви Жмакіної. Просив допомогти. Вона порадила звернутися до друга її чоловіка – Володимира Поляка із с. Довге Поле Ужгородського району, що я й зробив. Разом з ним та з моєю дружиною ми поїхали до Жмакіної. Там я дізнався, що Олександр був знайомий з родиною Павликів ще до 1992 року. Мало того, ще до одруження з моєю сестрою скаржник знав Жмакіних, бо дружив з подругою Єви на ім’я Ібоя. Отже, обвинувачення стосовно мене розлазилося по швах! Жмакін обманув суд, запевнивши, що Павлика В.В. не знає, а лише як перехожий побачив (цитую згідно протоколу суду): „... как этот гражданин бьет Васю. У него с носа потекла кровь. У меня военная привычка носить платок в кармане. Я дал Васе платок – ветереть кровь с носа. Сказал ему свой номер телефона и попросил постирать платок и вернуть мне”. Отака мотивація „знайомства”... І це не сміх і видумка! Це записано у протоколі суду. І у мене є аудіозапис цього сміхотворного свідчення. А суддя Машкаринець бере його за основу і у вироку суду вказує, що факти, засвідчені свідком О.Жмакіним, є достовірними. От вам і правосуддя!(Вирок судді Машкаринця І.М. від 29.06.2005 року мною оскаржений до Закарпатського апеляційного суду). АМНІСТІЯ Одужавши трохи, я став шукати за хисту від свавілля суддів Ужгоро- да, який вони чинять через прокурорів міської прокуратури. Та звідусіль отримую відписки, а слідчий Трофіменков у порушення норм КПК України продовжує знущатися наді мною. Адвокати відмовляються захищати мене, розуміючи, що справа стосується судді Машкаринця. Та все таки я знайшов адвоката-пенсіонера Кеміня Ю.Д. Саме він і порадив мені звернутися у прокуратуру із заявою про застосування до мене Закону „Про амністію”, що я й зробив. Однак з матеріалів справи вона чомусь пропала. Коли ж „знайшлася чисто випадково”, то слідчий Трофіменков почав казати, що він не має права виносити відповідну постанову. Мій адвокат став доводити йому протилежне. Тоді слідчий попросив мене вийти з кабінету. Але я почув, як Трофіменков говорив Кеміню Ю.Д., що „він не може нічого зробити, бо на нього тиснуть зверху”. Хто той „ верх” – я не знаю, можу лише догадуватися. Але все-таки за наполяганням прокурора Ужгорода пана Тацюна слідчий змушений був спрямувати мою заяву про застосування до мене амністії до суду. Що я в тому суді пережив – не дай Боже нікому. Але Всевишній таки змилувався наді мною. Голова міськрайонного суду Іван Іванович Мойсюк виносить постанову звільнити мене від кримінальної відповідальності за п.5 ст.1 ЗУ „Про амністію”, а справу провадженням закрити. Отже, 5 років, якими мені грозили, стали вже безсилі... А на 25.08.2005 року було призначено слухання справи за моєю апеляційною скаргою на вирок судді Машкаринця від 14.06.2005 року під головуванням судді Стана І.В. Та на нього не прийшли мої адвокати. Суд перенесли на 6.09.2005 року, потім на 15.09.2005 року. Оскільки в мене були деякі сумніви, то я попросив дозволу ознайомитися з матеріалами справи. Яким же було моє здивування, коли за день до цього слухання, тобто 14.09.2005 року, я знайшов у ній проект ухвали від 25.08.2005 року. На ньому рукою судді Стана І.В. було написано: „ На 6.09.2005 року. На 9.30.”. Вердикт – „ Апеляційну скаргу Сентипала І.І. залишити без задоволення, а вирок Ужгородського міськрайонного суду залишити без змін”. Хіба це не бандитизм?! Апеляційна скарга ще не розглядалася, а рішення суддею апеляційного суду Станом І.В. заздалегідь винесено! Із наведеного вбачається, що воно є завідомо неправосудним. Крім того, на судовому засіданні протокол не вівся, бо не було секретаря. Жодного разу із трьох призначених дат. Тобто слухання не фіксувалися, що є також чималим порушенням. УХВАЛА... ЗАДНІМ ЧИСЛОМ На останнє судове засідання від 15.09. 2005 року я знову привів із собою свідків, Поляка та Жмакіну Єву, дружину покійного лжесвідка, яких ніяк не хочуть допитувати. Мотивація: суд не визначився, чи потрібно проводити у справі судове слідство. Слава Богу, у цей день він нарешті визначився. Слідство проводитимуть. Справу перекладено на 26.09.2005 року. На цей раз вже була фіксація судового процесу технічними засобами. Були присутні секретар, мої захисники та свідки. Останніх навіть допитали. Та суддя Стан І.В. повів судове розслідування таким чином, що я став ще більшим злочинцем, а мої свідки з його волі також постають у такій ролі. Письмове свідчення Єви Жмакіної суд взагалі не повважав за потрібне розглядати. Коли я наполіг – цього папірця не виявилося у матеріалах справи, і я змушений був віддати оригінал. Коли я, свідок Поляк В. та інші давали свідчення, то скаржник Павлик В.В. робив коментарі: і то неправда, і це також. А суддя Стан І.В. брав їх за основу. Разом з тим не поцікавився, чому адвокат скаржника відсутній. Чому? Мабуть, тому, що для пана Стана, як судді, заздалегідь було вирішено, що моя апеляція буде відхилена. Заготовлений на 25.08.2005 року проект ухвали – тому свідчення. А відтак адвокат Павлику В.В. й непотрібний. Бо у випадку участі Монастирецької Г.В. в суді апеляційної інстанції розгляд справи міг також затягнутися, як зволікався і затягувався під її керівництвом понад два роки у суді першої інстанції. Мої припущення справдилися. 26.09.2005 року суддя Стан І.В. зачитав ухвалу, резолютивна частина якої повністю співпадає з проектом ухвали, яка була підготовлена до проголошення як на 25.08.2005 року, так і на 6.09.2005 року. Цим самим він вигородив суддю Машкаринця І.М. А, отже, уберіг від покарання, в черговий раз методом беззаконня врятувавши честь суддівської мантії. Але і над суддями Машкаринцем та Станом є суддя – Всевишній. І суд його буде дійсно справедливим. Мені ж залишається чекати рішення Верховного Суду України стосовно їхніх дій. Сподіваючись, що брехня і свавілля будуть покарані... ІВАН СЕНТИПАЛ. Р.S. Коли матеріал готувався до друку, я отримав відповідь із прокуратури. А висновок зробіть самі. Цитую: ”Ваші скарги щодо халатності дій суддів Ужгородського міськрайонного суду прокуратурою області розглянуті. Встановлено, що по попередніх Ваших зверненнях з цих питань органами прокуратури вже проводилася перевірка, за результатами якої 20.10.2005 року винесено постанову”. Так, будь-яка відповідь, навіть хренова – відповідь. Адже з неї випливає, що таке наша влада і чи варто при ній проти неї боротися. Слава Україні!!!
jgkgkjg: Ужгородська міська рада XLV позачергова сесія IV скликання Рішення від 23 вересня 2005 року №689 м. Ужгород Про внесення змін і доповнень до рішення XLІV сесії міської Ради IV скликання Від 16.09.05 №650 Розглянувши інформацію за- відуючого відділу землеко- ристування Ужгородської міської ради про значну кількість технічних помилок у зв’язку з виходом з ладу комп’ютерної програми та враховуючи подання постійної комісії з питань будівництва, землекористування, житлово-комунального господарства, благоустрою та екології, міська рада ВИРІШИЛА: 1. Пункт 4 рішення ХLІУ сесії ІУ скликання №650 від 16.09.2005 року „Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок” викласти в наступній редакції: „ Згідно з ст.ст. 40, 121 Земельного кодексу України надати у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських будівель та гаражного будівництва: 4.1. Згідно з п. 3 ст. 142 Земельного кодексу України припинити право користування земельною ділянкою площею 0.0261 га житлово-будівельному кооперативу «Мечта» по вул. Михайловецькій, 34 (рішення зборів кооперативу «Мечта» від 17.09.04 та 27.09.04): Жеребак Степану Васильовичу площею 0.0261 га поз. 2 А по вул. Михайловецькій, 34 (акт передачі-прийомки незавершеної будівництвом житлової секції та рішення зборів кооперативу «Мечта» від 17.09.04); 4.2.1. Згідно ст. ст. 141, 142 Земельного кодексу України припинити право користування земельною ділянкою площею 27.0 га радгосп-заводу „Ужгородський” в мікрорайоні „Червениця”. 4.2.2. Територію перевести в землі запасу. 4.2.3. Затвердити матеріали відводу для індивідуального житлового будівництва згідно генплану міста. Район вул. Сріблястої: - Гартнеру Михайлу Васильовичу, прож. в с. Тур’я Бистра, вул. І. Франка, 114, земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 12. - Гоблику Владиславу Володимировичу, прож. в м. Мукачеве, вул. К.Карого, 24/26 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. З. - Дідо Михайлу Дмитровичу, прож. по вул. Л. Толстого, 31/68 – земельну ділянку площею 0.10 га по вул. Сріблястій, поз.11. - Маргітич Інні Іванівні, прож. по вул. Грушевського, 72/30 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз.8. - Олагу Степану Степановичу, прож. по вул. Стрільничній, Д 1а – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз.2. - Пугачову Олександру Михайловичу, прож. по вул. Оноківській, 20/80 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз.4. - Рудь Сергію Вікторовичу, прож. по вул. Лавріщева, 10а/39 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз.7. - Тереняк Ларисі Василівні, прож. по вул. Грушевського, 62/2 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 5. - Туряниці Денису Михайловичу, прож. по вул. Бачинського,12 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 10. - Халахан Ірині Іванівні, прож. по вул. Годинки, 10/1 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 9. - Шпінь Тетяні Василівні, прож. по вул. Грушевського, 72/25 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 6. - Щобак Маріанні Володимирівні, прож. по вул. Тельмана, 87 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 13 - Юсковцю Миколі Георгійовичу, прож. по вул. Легоцького, 60/24 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз.1. Зобов’язати громадян створити товариство забудовників для централізованого розвитку інфраструктури за рахунок коштів забудовників. Документи, що посвідчують право власності на земельну ділянку, видавати членам створеного товариства. Район вул. Північної: - Баганич Наталії Михайлівні, прож. по вул. Гарайди, 1/26 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Північній, поз. 20. - Балезі Михайлу Івановичу, прож. по вул. Джамбула, 50/820 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул.. Північній, поз. 9 - Батрину Віталію Васильовичу, прож. в с. Минай по вул. Українській, 13 – земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Північній, поз. 15. - Барчану Ігорю Валентиновичу, прож. по вул.Перемоги, 187/15 – земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул. Верховинської, поз. 19а. - Батьї Йосипу Дюловичу, учаснику бойових дій, прож. по вул. Заньковецької, 85/5 – земельну ділянку площею 0.06 га по вул. Верховинській, поз. 47. - Бенці Сергію Івановичу, прож. по вул. Митній, 7 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз.50. - Бізілі Андреї Михайлівні, прож. по вул.Гарайди, 1/13 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 38а. - Біланичу Петру Андрійовичу, прож. по вул. Собранецькій, 57/9 – земельну ділянку площею 0.0807 га по вул. Верховинській, поз.112. - Білею Василю Івановичу, прож. по вул. Добрянського, 12/37 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. З56 . - Білоцькій Лідії Ярославівні, постраждалій внаслідок аварії на ЧАЕС, прож. по вул. Легоцького, 64, кв.29-30 – земельну ділянку площею 0.06 га по вул. Верховинській, поз. 426. - Блонському Юрію Васильовичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул. Ф.Тихого, 15/44 – земельну ділянку площею 0.0591 га по вул. Верховинській, поз. 406. - Богашу Вячеславу Васильовичу, прож. по вул. Ак. Корольова, 7/44 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 126. - Боднар Оксані Василівні, прож. в с. Розівка по вул. Молодіжній, 2/65 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 4а. - Боровській Наталії Андріївні, прож. по вул. Добрянського, 6/27 – земельну ділянку площею 0,0724 га в районі вул. Верховинської, поз. 15. - Боць Любові Орестівні, прож. по вул. Лавріщева, 2а/63 – земельну ділянку площею 0.06 га по вул. Верховинській, поз. 18а. - Брецко Софії Юріївні, прож. по вул. Митній, 25а/26 – земельну ділянку площею 0.07 га по вул. Верховинській, поз. 126. - Будюх Тетяні Степанівні, прож. по вул. Залізничній, 42/20 – земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 40а. - Буковській Яніні Вячеславівні, прож. по вул. Мукачівській, 16/4 – земельну ділянку площею 0.06 га по вул. Верховинській, поз. 22а. -Бушко Тетяні Василівні, прож. по вул.Сечені,31/36- земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул. Верховинської поз.21. -Василечко Ганні Петрівні, прож. по вул.Перемоги,189/17- земельну ділянку площею 0.06га по вул.. Верховинській поз.32. -Ващишиній Ользі Омелянівні, прож. по вул.Шумній,32/10- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.8а. -Вереш Магдолні Людвиківні,прож. по вул.Добрянського,6/19а- земельну ділянку площею 0,0757 га в районі вул. Верховинської поз.32. -Візенко Миколі Петровичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Айвазовського,18/8 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській 346. -Волошиній-Андрашко Інзі Олександрівні, прож. по наб. Незалежності,21п. 13/10- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.54. -Вронському Володимиру Ярославовичу, учаснику афганських подій, прож. по вул.Богомольця, 14/21- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.5. -Гаєвому Олександру Степановичу, прож. по вул.В.Кам’яній,1 - земельну ділянку площею 0.0928 га в районі вул. Верховинської поз. 106. -Гаврильцю Юрію Юлійовичу, прож. по вул. Базиловича 4 - земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.75. -Герасимюк Маргариті Миколаївні, прож. по вул.Можайського,34/24 -земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.З б. -Гнатику Роману Олександровичу, прож. по вул.Кармелюка,1/3 - земельну ділянку площею 0.0847га по вул. Верховинській поз.110. -Головні Івану Степановичу, прож. по пров.Університетському,9/10 -земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.60а.
jgkgkjg: Начальнику управління Служби Безпеки України в Закарпатській області У грудні 2004 року Свалявським районним су- дом ухвалено рішення по справі за моїм позо вом до УМВС в Закарпатській області про стягнення на мою користь моральної шкоди, яким заявлений мною позов задоволено. (Моральна шкода полягала у незаконному звільненні мене під час проходження служби в органах внутрішніх справ, безпідставному переслідуванні, фальсифікації співробітниками УМВС України в Закарпатській області для цих цілей матеріалів, які повинні були стати підставою для притягнення мене до кримінальної відповідальності. Даний факт мав місце у 1996-1997 роках. У 1998 році я був судом поновлений на раніше займаній посаді, одержав чергове звання та у травні 2000 року у званні підполковника звільнився на пенсію за вислугою років). 7 грудня 2005 року я подав виконавчий лист на виконання до підрозділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби в Закарпатській області, де було відкрито виконавче провадження, про що я був повідомлений. У той же час спрацювало „телефонне право”. Як мені стало відомо, УМВС України в Закарпатській області стало вчиняти тиск, погрози та шантаж стосовно співробітників обласного управління казначейства у Закарпатській області з вимогою будь-що перешкодити виконанню судового рішення. З цією метою, за змовою та на вимогу керівництва УМВС України в Закарпатській області, обласне управління Державного казначейства в Закарпатській області, яке брало участь у справі, подало заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, незважаючи на те, що обставини, на які посилається УДК в Закарпатській області у поданій до суду заяві, не можуть вважатися нововиявленими, оскільки суд вирішував спірні правовідносини за моїм позовом між мною – позивачем та органом державної влади – управлінням внутрішніх справ України в Закарпатській області, яке являється у справі відповідачем, яким мені було завдано моральної шкоди. При цьому і суду, і відповідачу було відомо, що відповідно до ч. 2 ст. 53 КАС України, треті особи без самостійних вимог можуть бути залучені до участі у справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. При цьому суд, не вбачаючи підстав для залучення третіх осіб та за відсутності клопотання відповідача з цього приводу, реалізує своє право у такий спосіб. Постановлене судове рішення про відшкодування на мою користь відповідачем по справі – УМВС України в Закарпатській області – моральної шкоди за завдані мені фізичні та душевні страждання, у жодній мірі не вплинули на права та обов’язки УДК в Закарпатській області. Відповідно до п. 4 ч. 4 Положення про Державне казначейство України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1232 та ст. 25 Бюджетного кодексу України, Державне казначейство України здійснює безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що, відповідно до закону, має право на його застосування. Статтею 24 Бюджетного кодексу України передбачено резервний фонд бюджету. Відповідно до ч. 1 ст. 24, резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не носять постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету. Відповідно до ст. 48 Бюджетного кодексу України, в Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України. У зв’язку з цим працівники УДК в Закарпатській області, уповноважені на виконання функцій держави, попри це, своїми діями, що виразилися у безпідставному, необґрунтованому поданні заяви, за змовою з УМВС, про перегляд рішення Свалявського районного суду від 8 грудня 2004 року за нововиявленими обставинами, що спрямоване на виконання незаконної вимоги УМВС України в Закарпатській області, з метою перешкодити у його виконанні, вчиняють діяльність, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для отримання пільг та інших переваг з боку співробітників УМВС України в Закарпатській області. Відповідно до ст. 1 Закону України „Про боротьбу з корупцією”, під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. При цьому грубо нехтується і норма ст. 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди. Завдана мені відповідачем моральна шкода потягла за собою як наслідок важку форму гіпертонії, цукровий діабет. Незважаючи на це, продовжуються протиправні, незаконні дії стосовно мене з боку УМВС. Враховуючи викладене, прошу Вашого втручання у розгляд даного питання, недопущення незаконних, протиправних дій з боку працівників УМВС України в Закарпатській області та УДК в Закарпатській області, спрямованих на підрив інтересів держави, у тому числі і моїх, як громадянина України, оскільки судові рішення проголошуються „ ім’ям України” і є обов’язковими до виконання на всій її території. Про наслідки розгляду скарги прошу повідомити мене у встановлений законом термін. З повагою, І.К. ВЕРДІЄВ , м. Свалява.
jgkgkjg: СТРАХОВІ „ДИВА” Ця історія бере початок з 4 жовтня 2004 року, коли о 4 годині ранку на автошляху М1 у на- прямку з м. Будапешт до с. Жамбейк (Угорщина) громадянин України Слива Віталій, керуючи автомобілем ВАЗ 2105, грубо ігноруючи приписи придорожніх знаків SТОР, рухаючись по другорядній дорозі, виїхав на головну, в результаті чого інший громадянин України, Наталія Барчій, яка рухалася на своєму авто по головній дорозі, внаслідок зіткнення опинилася в кюветі, до того ж ще й перевернулася. Внаслідок даної транспортної пригоди кузов її автомобіля “Мазда «Хedos 9” було повністю деформовано. Компетентні органи Угорщини своїми висновками констатували, що ДТП сталася з вини водія ВАЗ 2105 Сливи Віталія, який був застрахований у ВАТ Українська страхова компанія „Гарант – Авто”, що стверджувалось полісом міжнародного автомобільного страхування з терміном дії на цей час. Свою вину в пошкодженні автомобіля “Мазда «Хedos 9” визнає і сам Слива Віталій. У подальшому Наталія Барчій у встановленому порядку повідомляє страховика — „Гарант – Авто” про страховий випадок. 6 жовтня 2004 року на його адресу вона направляє заяву про виплату страхового відшкодування в результаті ушкодження належного їй транспортного засобу з вини застрахованого водія ВАЗ 2105 Сливи Віталія. І саме тут почалися страхові дива. Страховик – „Гарант – Авто” – мав би прийняти рішення про виплату або відмову у виплаті страхового відшкодування, що оформляється відповідним страховим актом. Однак, за збігом „дивних” обставин, у встановлені строки „Гарант – Авто” жодних рішень щодо страхового відшкодування потерпілій не приймає, що можна трактувати, як його ухилення від виконання своїх зобов’язань по страхуванню. ЕКСПЕРТИЗА, СТРАХУВАННЯ... В подальшому 10 червня 2005 року на підставі заяви Наталії Барчій експертом- спеціалістом Тимканичем М.С., який має кваліфікацію аварійного комісара, було проведено автотоварознавче дослідження, за результатами якого складено акт автотоварознавчого дослідження автомобіля “Мазда –»Хedos 9". У відповідності до зазначеного акту дослідження матеріальний збиток, завданий власнику автомобіля Наталії Барчій в результаті його пошкодження при ДТП станом на дату пошкодження становить 44792, 00 грн. За цей час чітко вималювались інші збитки. Мова про 180 гривень за експертизу навіть і не йде – це в порівнянні з іншим просто дитячі витрати. Судіть самі. У зв’язку з аварійним пошкодженням належного Наталії Барчій автомобіля, неможливістю його експлуатації та транспортування останній 117 днів знаходився на угорській платній стоянці і витрати за його зберігання згідно рахунків досягли 438 750 угорських форинтів, що складає 10310,60 грн. (За курсом НБУ 1000 форинтів дорівнює 23,50 грн.). Таким чином загальна сума матеріальних збитків з урахуванням збитку, завданого автомобілю Наталії Барчій в результаті його пошкодження при ДТП, вартості Акту автотоварознавчого дослідження та плати за стоянку становить 55282,60 грн. А що страхова фірма „Гарант – Авто”? Вона весь цей час з прийняттям рішення просто зволікає, на що постраждала Наталія Барчій відносно виплати страхового відшкодування та невиконання умов страхування в березні та квітні 2005 року надсилає претензії. І це при тому, що в січні та лютому 2005 року „Гарант – Авто” своїми відповідями констатує отримання усіх необхідних документів для прийняття відповідного рішення, однак матеріали чомусь направляє для додаткової перевірки... І це при тому, що чинне законодавство все це передбачило. В порушення ст.ст. 16, 20, 25 Закону України «Про страхування», зокрема умов страхування «Зелена картка», на сьогоднішній день, за спливом більше 10 (десяти) місяців, завдані Наталії Барчій у зв’язку з пошкодженням автомобіля з вини застрахованої особи Сливи Віталія збитки не відшкодовані. Згідно з умовами страхування, об’єктом якого є майнові інтереси учасників ДТП, що пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням транспортним засобом, „Гарант – Авто” зобов’язано при настанні страхового випадку з вини застрахованої особи відшкодувати третім особам завданий збиток. Але цього так і не було зроблено. Саме з цих причин Наталія Барчій за захистом своїх прав була вимушена звернутися до суду. СУДОВІ ПРИГОДИ, І НЕ ТІЛЬКИ Свій позов до ВАТ Українська страхова ком- панія „Гарант – Авто” в особі Закарпатської обласної дирекції УСК “Гарант – Авто» в Ужгородський міськрайонний суд вона здає в липні 2005 року. В позові просить постановити рішення, яким зобов’язати відповідача виплатити їй страхове відшкодування за завдані матеріальні збитки в розмірі 55282,60 грн., компенсацію завданої моральної шкоди за невиконання зобов’язання по договору страхування в сумі 20000 грн., сплачене державне мито в сумі 575 грн., а всього утримати на її користь 75857,60 грн. У серпні Наталія Барчій аргументовано доповнює свої позовні вимоги, пов’язані з продовженням терміну зберігання автомобіля, зміною НБУ курсу форинта, складання додаткових актів, внаслідок чого її матеріальні збитки зростають до 63 930,10 грн., а моральні збитки відповідно до 60 000 грн. Таким чином, загальна сума збитків вже складає 124 505,10 грн. Саме в цей час „Гарант – Авто” переходить у наступ. Внутрішня безпека „Гарант –Авто”, в якій працюють колишні працівники міліції, в особі її начальника Кібільбека Й.Й. подають матеріали до Ужгородського МВ УМВС в Закарпатській області. Слідчий Мартин В.В. у червні 2005 року порушує кримінальну справу проти Наталії Барчій за фактом шахрайства. Наталія Берчій оскаржує її до Ужгородського міскрайонного суду. Головуючий по справі суддя Ференц А.М. у листопаді 2005 року скасовує постанову слідчого. Однак не минає багато часу, і в січні 2006 року на світ божий, з подачі внутрішньої безпеки „Гарант – Авто” знову ж на цю тему з’являється постанова слідчого Роговик С.О. Що ж, спроба керівництва „Гарант – Авто” будь-що затягнути розгляд цивільної справи за позовом Наталії Барчій до їх фірми цілком прозора. Вже нині зрозуміло, чим все це закінчиться, адже правду перемогти неможливо. А відповідати все одно доведеться. Андрій Сотніков, м. Ужгород. Редакція газети із задоволенням надасть іншій стороні конфлікту шпальти газети для висловлення своєї точки зору та захисту своїх інтересів.
jgkgkjg: 4.2.3. Затвердити матеріали відводу для індивідуально житлового будівництва згідно генплану міста . Район вул. Сріблястої: -Гартнеру Михайлу Васильовичу, прож. в с. Тур'я Бистра,вул.І.Франка, 114 земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Сріблястій, поз. 12. -Гоблику Владіславу Володимировичу , прож. в м. Мукачеве, вул. К.Карого,24/26- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.З. -Дідо Михайлу Дмитровичу, прож. по вул. Л. Толстого 31/68- земельну ділянку площею 0.10 га по вул. Сріблястій поз.11. - Маргітич Інні Іванівні, прож. по вул..Грушевського,72/30- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.8. -Олагу Степану Степановичу , прож. по вул.СтрільничнійД 1а - земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.2. -Пугачову Олександру Михайловичу, прож. по вул.Оноківській,20/80-земсльну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.4. -Рудь Сергію Вікторовичу, прож. по вул.Лавріщева,10а/39- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.7. -Тереняк Ларисі Василівні, прож. по вул.Грушевського,62/2 - земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.5. -Туряниці Денису Михайловичу, прож. по вул.Бачинського,12- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз. 10. -Халахан Ірині Іванівні, прож. по вул.Годинки, 10/1- земельну ділянку площею 0.08га по вул.. Сріблястій поз.9. -Шпінь Тетяні Василівні ,прож. по вул.Грушевського,72/25- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.6. -Щобак Маріанні Володимирівні, прож. по вул.Тельмана,87- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз. 13 -Юсковцю Миколі Георгійовичу, прож. по вул.Легоцького,60/24- земельну ділянку площею 0.08га по вул. Сріблястій поз.1. Зобов'язати громадян створити товариство забудовників для централізованого розвитку інфраструктури за рахунок коштів забудовників. Документи, що посвідчують право власності на земельну ділянку, видавати членам створеного товариства. Район вул. Північної: -Баганич Наталії Михайлівні, прож. по вул.Гарайди,1/26 - земельну ділянку площею 0.08 га по вул. Північній поз.20. -Балезі Михайлу Івановичу, прож. по вул.Джамбула,50/820- земельну ділянку площею 0.08 га по вул.. Північній поз.9 -Батрину Віталію Васильовичу, прож. в с. Минай по вул.Українській,13 земельну ділянку площею 0.08га по вул. Північній поз. 15 -Барчану Ігорю Валентиновичу, прож. по вул.Перемоги,187/і5- земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул. Верховинської, поз. 19а. -Батьї Йосипу Дюловичу учаснику бойових дій, прож. по вул.Заньковецької,85/5- земельну ділянку, площею 0.06га по вул. Верховинській поз.47 -Бенці Сергію Івановичу, прож по вул. Митній,7- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.50 . -Бізілі Андреї Михайлівні, прож. по вул.Гарайди, 1/13- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.38а. -Біланичу Петру Андрійовичу, прож. по вул.Собранецькій,57/9- земельну ділянку площею 0.0807га по вул. Верховинській поз.112. -Білею Василю Івановичу, прож. по вул.Добрянського, 12/37- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.З56 . -Білоцькій Лідії Ярославівна, постраждалої внаслідок аварії на ЧАЕС, прож. по вул. Легоцького,64 кв.29-30 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.426. -Блонському Юрію Васильовичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Ф.Тихого, 15/44 - земельну ділянку площею 0.0591га по вул. Верховинській поз.406. -Богашу В'ячеславу Васильовичу, прож. по вул.Ак.Корольова,7/44-земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз. 126. -Боднар Оксані Василівні, прож. в с. Розівка, по вул.Молодіжній,2/65-земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.4а. -Боровській Наталії Андріївні, прож. по вул.Добрянського,6/27- земельну ділянку площею 0,0724 га в районі вул. Верховинської поз. 15. -Боць Любові Орестівні, прож. по вул. Лавріщева,2а/63- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз. 18а. -Брецко Софії Юріївні, прож. по вул.Митній,25а/26-земельну ділянку площею 0.07га по вул. Верховинській поз. 126. -Будюх Тетяні Степанівні, прож. по вул.Залізничній,42/20- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.40а. -Буковській Яніні В'ячеславівні, прож. по вул.Мукачівській,!6/4- земельну ділянку площею 0.06 га по вул.. Верховинській поз.22а. -Бучок Юрію Степановичу, прож. по вул.Добрянського,4/15 - земельну, ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз.49. -Бушко Тетяні Василівні, прож. по вул.Сечені,31/36- земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул. Верховинської поз.21. -Василечко Ганні Петрівні, прож. по вул.Перемоги,189/17- земельну ділянку площею 0.06га по вул.. Верховинській поз.32. -Ващишиній Ользі Омелянівні, прож. по вул.Шумній,32/10- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській поз.8а. -Вереш Магдолні Людвиківні,прож. по вул.Добрянського,6/19а- земельну ділянку площею 0,0757 га в районі вул. Верховинської поз.32*.
jgkgkjg: Район вул. Північної: -Гомелько Віктору Михайловичу, прож. по вул.Лавріщева,14А/30- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 64а. -Гомович Світлані Юріївні, прож. по вул. Легоцького,25/8- земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул: Верховинської, поз. 12а. -Гомонай Наталії Вікторівні , прож по вул. Джамбула 15/10- земельну ділянку площею 0,06 га в районі вул. Верховинської, поз. 34а. -Гофману Василю Васильовичу, прож. по вул.Берчені,15/1- земельну ділянку площею 0.0602 га в районі вул. Верховинської, поз. 17. -Грабу Івану Івановичу, прож. по вул.Минайській,25/90- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 49а. -Гудаку Петру Степановичу, прож. по вул.Легоцького,27/51- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 256. -Гудзуватому Івану Михайловичу, прож. по вул.Вузькій,89/6- земельну ділянку площею 0.0977 га в районі вул. Верховинської, поз. 121. -Гуляку Мирону Йосиповичу, прож. по пр.Свободи,30/20- земельну ділянку площею 0.06 га по вул. Верховинській, поз. 62а. -Гуменюк Оксані Андріївні, прож. по пр.Свободи,65/23- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 72. -Гупалику Ігорю Федоровичу, прож. по вул.3аньковецької,81/13- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 23а. -Гусякову Анатолію Йосиповичу, учаснику бойових подій, прож. по вул.Грушевського,67/8- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 58. - Долешак Ганні Юріївні, прож. по вул.Можайського, 16/92 - земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 39а. -Даньків Вікторії Йосипівні, прож. по пров.Університетському,6/5 -земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 58а. -Дербаку Івану Дмитровичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Минайській,23/48 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 326. -Долгоп’ятовій Ларисі Іванівні, прож. по вул.Добролюбова,4/3- земельну ділянку площею 0.07га по вул. Верховинській, поз. 92. -Дербаку Сергію Еміліановичу, прож. по вул.Собранецька, 152/11-земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 44.
jgkgkjg: Вже скоро рік, як Берегівський районний суд, суддя Ільтьо І.І., веде гру в судовий процес, знущаючись з потерпілого, Федя Дениса Володимировича, його матері, Дедяй Марії Петрівни, їхнього адвоката та свідків. Звичайно, буває, що людина не може своєчасно з’явитися в суд, тоді суд зобов’язаний перенести розгляд на інший час. Але тільки не в цьому випадку. Тут з’являються всі, а один суддя Ільтьо не має часу – перенесе процес на 10 днів, бо по нього приїхала машина і йому ныколи проводити процес. Мене дивує, адвокати ковтають таку зневагу до себе та своїх підзахисних. Так сталося, що людина потерпіла, із-за судової „задуманої” тяганини, переведена у звинуваченого! Почалася ця справа з 17 квітня 2005 року. Молодий енергійний юнак, Федя Денис Володимирович, працівник управління земельних ресурсів Берегівського відділу землевпорядкування, о 22 год. 45 хвилин повертався додому. Напроти його будинку зупинив Дениса знайомий, Ромадан Ана- толій Анатолійович, і почав грізно вимагати, щоб той залишив його подругу, Чегіл Ірену Станіславівну, у спокої, не зупиняв її, не перешкоджав зустрічатися з ним та не дзвонив їй. Денис з усмішкою відповів Ромадану А.А., що Ірена вже пішла з його життя і він більше не зустрічається з нею. І яке діло Ромадану до життя Ірени та до їх знайомства? Ця відповідь дуже не сподобалася старшому виконавцю відділу державної виконавчої служби Берегівського управління юстиції, і він почав говорити в підвищеному тоні, погрожувати, а потім із силою декілька разів наніс удари по обличчю Дениса... Кров залила очі, обличчя Дениса. Ромадан гордою ходою, хизуючись, що він такий „орел”, надав стусанів молодшому супернику, пішов. Мати Федя, Марія Петрівна, звернулася до чергового Берегівського ВВС про допомогу, був складений протокол, дано направлення на судмедекспертизу. Дениса завезли в Берегівську районну лікарню. З акта судово-медичної експертизи виходить, що Ромадан А.А. наніс тілесні ушкодження у вигляді синців на шкірних покривах нижньої повіки правого ока та перенісся. Згідно даних медичної документації, мали місце також струс головного мозку, перелом кісток носу зі зміщенням, носова кровотеча. Тілесні ушкодження виникли внаслідок дії тупих твердих предметів з обмеженою травмуючою поверхнею, вкладаються в час події, яка сталася 17.04.05 р., що спричинило розлад здоров’я більше як на 6 днів, і за цим ознаком, згідно ст. 2.3.1.”а” „Правил судово-медичного визнання ступеню тяжкості тілесних ушкоджень” відносяться до „легких тілесних ушкоджень з коротким розладом здоров’я”. Ні берегівська міліція, ні, тим паче, прокуратура, не знайшли в діях Ромадана А.А. ознак хуліганства і не захотіли відкрити карну справу по заяві Федя Д.В., аж поки не втрутилося Міністерство юстиції України. Те, що міліція та прокуратура діють за прислів’ям ”Рука руку миє, і обидві чисті”, знають навіть діти. Не хочеться ні міліції, ні прокуратурі зв’язуватися з виконавчою службою, може, якось згодиться при нужді... в житті. Аж через 6 місяців суддя Берегівського районного суду п. Ільтьо І.І. відкрив карну справу проти Ромадана А.А., керуючись ст. 27 п. 3 та ст.251 КПК України. Відкрити-то він відкрив, а провадження затримав аж на цілий рік, мабуть, не без деякої вигоди... Недаремно при явці всіх необхідних для ведення суду осіб так довго і вперто відкладав справу. Що тільки не вигадували, щоб затягнути справу – і Ірена подавала неправдиві заяви про її нібито побиття у жовтні місяці 2004 року в м. Ужгороді, отримуючи через знайомих необхідні документи... Але Денис вважав себе правим і вирішив довести справу до кінця. Дивно те, що Ромадан А.А. рахує, що в нього все „схвачено”, всі „піддаються” і все купується. Та все ж сподіваємося, що незабаром все закінчиться, правда переможе брехню та гроші. Хоч Ромадана А.А. і звільнили від виконання обов’язків за порушення етики працівника виконавчої влади, та де гарантія, що це надовго... От і хочеться винести на розсуд громади питання: яким має бути представник виконавчої влади, що може собі дозволити він, яким має бути його моральне обличчя? На цій ноті закінчуємо. Далі буде.
jgkgkjg: -Дидяку Миколі Богдановичу, учаснику афганських подій, прож. по вул.Міцкевича,5а/21- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 60. -Дикуну Степану Степановичу, прож. по вул.Минайській,27/85- земельну ділянку площею 0.09 га в районі вул. Верховинської, поз. 55а. -Длугошу Мирославу Івановичу, прож. на Православній наб.,14/3 земельну ділянку площею 0.0807 га в районі вул. Верховинської, поз. 57. -Довбак Надії Іванівні, прож. по вул.Грушевського,63/20- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. ЗОб. -Доценко Тетяні Михайлівні, прож. по вул. Сечені,29/9- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 4б. -Драбчук Любові Володимирівні, прож. по пр.Свободи,7/42- земельну ділянку площею 0.06 га по вул.. Верховинській, поз. 14. -Драган Емілії Іллівні, прож. по вул. Минайській, 12/56- земельну ділянку площею 0.0602га по вул.. Верховинській, поз. 25. -Драгулі Оксані Михайлівні, прож. по вул.Університетській,10/16А-земельну ділянку площею 0.06 га по вул.. Верховинській, поз. 48. -Дьолог Ользі Михайлівні, прож на наб.Незалежності,21/10кв.4- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 38. -Єгіазарян Наталії Миколаївні, прож. по пр.Свободи,50/36- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 196. -Запорожцю Юрію Миколайовичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Щедріна,28/4 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 386. -Зелінській Оксані Шерібовні, прож. по вул. Перемоги, 189/64- земельну ділянку площею 0.06 - га в районі вул. Верховинської, поз. 176. -Зозулинцю Михайлу Михайловичу, прож. по вул.Кавказькій,40- земельну ділянку площею 0.07 га в районі вул. Верховинської, поз. 89. -Зозулич Тетяні Петрівні, прож. по вул.Добролюбова,6/88- земельну ділянку площею 0.0807 га по вул. Верховинській, поз. 109. -Іваникович Наталії Іванівні, прож. по вул.Лавріщева,16а/57- земельну ділянку площею 0.07 га в районі вул. Верховинської, поз. 100. -Івашко Віктору Анатолійовичу, прож. по вул.Г.Свободи,5/52- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. З5а. -Ігнатьо Івану Миколайовичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Добролюбова,6/60 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 28б. -Ільтьо Ользі Михайлівні, прож. по вул. Ак. Корольова, 11/53- земельну ділянку площею 0.0617 га в районі вул. Верховинської, поз. 45а. -Ісак Олені Юріївні, прож. по вул.3аньковецької, 73- земельну ділянку площею 0.09 га по вул. Верховинській, поз. 51а. -Ісакову Миколі Федоровичу, інваліду ВВВ, прож. по вул.Українській,23/1-земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 7 -Катуніній Ганні Іванівні, прож. по вул. Богомольця, 12/55-земельну ділянку площею 0.06га по вул.. Верховинській, поз. 45 -Качур Мирославі Михайлівні, прож. по вул.Шишкіна,71- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської поз.296. -Кенс Оксані Юріївні, прож. по пр.Свободи,20/26- земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 16а. -Кіндрату Олексію Олексійовичу, прож. по вул.Джамбула, 15/30- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 2а. -Кіяку Василю Васильовичу, прож. по вул.Козацькій,40- земельну ділянку площею 0.0701га по вул. Верховинській, поз. 123. -Кіяку Степану Емеріховичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС,прож. в с. Минай, по вул.Слов’янській,15 - земельну ділянку площею 0.0698га по вул. Верховинській, поз. 78. -Клименко Сергію Миколайовичу, учаснику афганських подій, прож. по вул.Глінки,30- земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 6. -Князєву Володимиру Вікторовичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.Декабристів,45/8 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 47б. -Ковалю Михайлу Івановичу, прож. по вул. Ак. Корольова, 13/36 - земельну ділянку площею 0.0748га по вул. Верховинській, поз. 236. -Ковачу Івану Івановичу, прож. в м.Тячево, вул.Ужгородська - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській 5а. -Ковбі Марії Андріївні, прож. по вул.Гагаріна,18/2- земельну ділянку площею 0.0602га по вул. Верховинській, поз. 24. -Козловій Наталії Сергіївні, прож. по вул.Гвардійській,15/1, кв.104-земельну ділянку площею 0.06 га по вул. .Верховинській, поз. 73. -Козубенко Наталії Іванівні ,прож. по вул.Благоєва,14/17 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. 113. -Комарницькому Євгену Івановичу, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, прож. по вул.3аньковецької,85/13 - земельну ділянку площею 0.06га по вул. Верховинській, поз. ЗЗб. -Кончицькій Нонні Олегівні, прож. по пр.Свободи,33/21- земельну ділянку площею 0.0601 га в районі вул. Верховинської поз. 35. -Коробову Михайлу Вячеславовичу, прож. на пл.Б.Хмельницького,3/23 - земельну ділянку площею 0.06 га в районі вул. Верховинської, поз. 29.
jgkgkjg: КОРУПЦІЙНЕ „ НОУ-ХАУ” В ЗАКАРПАТСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ Вже півтора року тривають судові процеси по справі грома- дянки Саргсян Я.С., в якої шахрайським шляхом намагаються відібрати її житло. Суть справи полягає в тому, що, вступивши в зловмисну домовленість, група осіб скористувалася довірливістю та юридичною необізнаністю гр. Саргсян Я.С. і умовила її підписати „формальний” договір купівлі-продажу одного з належних їй будинків за адресою вул. Кошицька, 30б. Саргсян Я.С. підписала договір, не підозрюючи, що до цього шахраї шляхом підробки підписів, підложних заяв та фальсифікованих довідок – об’єднали два її будинки в один під номером 34. Нещасна жінка, підписавши договір купівлі-продажу одного будинку під № 34, - разом лишилася усього майна, житла і засобів до існування. На щастя жінки, стараннями тих правоохоронців, які ще не втратили честі та людської гідності ( їм будуть присвячені окремі публікації), була проведена перевірка, за підсумками якої порушена і розслідується кримінальна справа. Факти службових підробок, шахрайства та халатності вже неможливо ні приховати, ні ігнорувати. Вишукана шахрайська схема, за якою діяли злочинці, вже прискіпливо вивчена і відома всім. Але чому судді Ужгородського міськрайсуду та Апеляційного суду Закарпатської області, ніби зомбі, не „помічають” очевидного і вперто виносять рішення на користь шахраїв? Чому судді дозволяють окремим адвокатам нести в суді нічим не підкріплену ахінею? Ніби у поганому провінційному театрі. І навпаки, неспростовні документи, які свідчать про підробки і шахрайство, до уваги не беруться? Є підстави сподіватися, що відповідь на ці питання буде оприлюднена найближчим часом. До редакції надійшла інформація про те, що обидва будинки Саргсян Я.С. вже обіцяні шахраями одному з найвпливовіших керівників судової гілки влади в Закарпатській області. Тобто, якщо судді, користуючись удаваною безкарністю, заплющать очі і зроблять шахраїв власниками будинків, належних Саргсян Я.С. і її дітям – ці будинки будуть продані судейському чиновнику, а точніше його сину і невістці, за безцінь. Отакої, який „геніальний” шахрайський хід – не треба платити кожному судді окремо, бо сам предмет судового спору вже є апріорі хабарем. І у шахраїв ніяких витрат на хабарі, а у випадку везіння – самі прибутки. Зрозуміло, що майнові права Саргсян Я.С. та її дітей, як і їх подальша доля, нікого з „хижаків” не цікавлять. Де ж та реформа судочинства? Чи, може, її треба активізувати „знизу” саме тим людям, які безпосередньо мали справу з судочинством у нинішньому його вигляді і чиї судьби і життя зламані „самым гуманным в мире»?
jgkgkjg: СУД БЕЗ РОЗСЛІДУВАННЯ За останні роки державне підприємство радгосп-завод “Руськополівський” на Тячівщині доведено до повного розвалу і закриття виробництва. Знищено підприємство, яке мало вартість близько 22 млн. доларів. Я працюю на підприємстві з 1989 року. Маю вищу освіту. За критику розвалу колишній керівник підприємства створив для мене нестерпні умови праці. Постійно створює конфліктні ситуації. 21.09.05 р. о 9 год. на підприємстві створив конфлікт, в який втягнув мене. Конфлікт виник у зв’язку з тим, що за рішенням Закарпатського апеляційного суду від 20.09. 2005 р. підприємство повинно виплатити мені заробітну плату з 2004 року в сумі 2808 грн., яка так до сьогоднішнього часу не виплачена. Справу про конфлікт передано в Тячівський РВ УМВС, однак її ніхто не розглядав. Тячівським РВ УМВС, прокуратурою Тячівського району дізнання та слідчі дії не проводилися згідно з КПКУ. На моє оскарження в прокуратуру Тячівського району Закарпатської області та Генеральну прокуратуру України відповіді не отримано, чим порушено строки розгляду згідно вимог закону України «Про звернення громадян». Зараз мене звинувачують згідно з обвинувальним висновком, який не відповідає дійсності, за ст. 296 ч. 1 ККУ за хуліганство, хоч мені 58 років і я інвалід II групи. Ніхто з правоохоронних органів Тячівського району не хоче провести розслідування даного конфлікту. Справу передано в суд, але я ніяк не можу зрозуміти, яким чином докажу в суді, що я не винуватий, без розслідування цього конфлікту правоохоронними слідчими органами. Вважаю, що згідно Конституції України ніхто не має права судити мене без розслідування справи та доказів моєї вини.
jgkgkjg: ВІДПОВІДЕЙ СУДДІ ГРИМУТА ЧЕКАЮТЬ З НЕТЕРПІННЯМ! В минулих номерах газети ми надрукували більше двох десятків пи-тань, адресованих голові Тячівського районного суду пану Гримуту. За час, що минув, ми, як і громадськість району, так і не дочекалися відповідей від цього вельми шанованого нами пана. Наголошуємо ще раз, що шпальти газети для нього завжди є відкритими.
jgkgkjg: Голові Закарпатської ОДА Гаваші О.О.; Копія: Громадській приймальні Президента України; Редакції газети «Правозахист» Наймані працівники ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» Ми, наймані працівники відкритого акціонерного товариства «Птахофабрика «Ужгородська», просимо Вашої допомоги у здійсненні нашого законного права на одержання заробітної плати за період 2004-2006 років. Як майже усі державні підприємства, збанкрутіла і відома свого часу в області й країні наша птахофабрика. Хоча нас дивує, як може стати банкрутом підприємство, активи якого (вартість приміщень, обладнання, автотранспорту та інше) перевищують борги за енергоносії, банківські кредити. У зв’язку з припиненням виробництва частина з нас стали охоронцями, залишилися окремі матеріально-відповідальні особи. Відсутність електроенергії, телефонного зв’язку, води ставили нас у важкі умови, особливо під час нічних чергувань. Оплата нашої праці адміністрацією підприємства практично не вирішувалась. Колишній керівник Біндас Е.О. відсилав нас до ліквідатора Бахтіна В.В., який у свою чергу пояснював несплату заробітної плати відсутністю коштів, необхідністю зачекати хорошого інвестора. Цікавилося такою фабрикою багато людей, адже розташування поблизу Ужгорода, біля залізничної колії та інше має неабиякі переваги. Свою зацікавленість в участі на торгах висловлювали і фахові птахівники діючих підприємств з Івано-Франківської, Чернівецької, Львівської областей. У середині грудня 2005 року голова правління ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» Біндас Е.О. зібрав нас в актовому залі, де присутній Сентипал Р.М. оголосив, що викупив 53 % акцій підприємства, тобто державну частку. На наше запитання про заборговану зарплату відповів, що платити борг не збирається. «Государство вас кинуло, вы у меня не работали. Причем здесь я?» На початку січня 2006 року наказом по ВАТ майно птахофабрики було передано під охорону підприємству «Старий Уж», і 10 січня 2006 року звільнено з роботи всіх сторожів. Після остаточного завершення передачі матеріальних цінностей під охорону «Старому Ужу», а можливо якомусь іншому підприємству (договори переписувалися кілька разів), 14 березня звільнено з роботи всіх матеріально-відповідальних осіб за ст. 40 п.1 КзПП України. Розрахунок по оплаті праці ні з ким із звільнених не проведений до сьогодні. 22 лютого 2006 року Ужго- родська міжрайонна проку- ратура в порядку здійснення контролю звернулась до Ужгородського міськрайонного суду з позовом в інтересах ряду працівників ВАТ про видачу судового наказу про стягнення з відкритого акціонерного товариства «Птахофабрика «Ужгородська» нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. В результаті розгляду Ужгородським міськрайонним судом цієї заяви 3 березня 2006 року прийнято рішення про задоволення вимог міжрайонної прокуратури. Однак грошей ми так і не одержали. «Майно під арештом, нічого не можна продати», - говорив нам ліквідатор Бахтін В.В. У той же час незрозуміло за чиїм дозволом в авральному порядку замінювались вікна на адмінбудинку. Люди подейкують, що замість птахівничих приміщень будуватиметься зона відпочинку з аквапарком. 6 травня 2006 року група звільнених найманих працівників птахофабрики звернулася з заявою про невиплату заробітної плати до Закарпатського обласного відділення Національної служби посередництва і примирення. Проте допомоги у вирішенні нашого питання ми не одержали. Згодом нам стало відомо, що Біндас Е.О., в період розгляду господарським судом області питання про затвердження мирової угоди стосовно Товариства, надав листа про згоду на певні умови такої угоди, яка, в свою чергу, передбачала надання відстрочки по виплаті боргу по заробітній платі працівникам ВАТ. Ніхто з нас згоду на таку мирову угоду не давав ні в усній, ні в письмовій формі. У липні 2006 року ми делегували 10 колишніх працівників птахофабрики для участі в судовому засіданні господарського суду області, де розглядалось питання банкрутства ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» та затвердження судом мирової угоди. Напередодні ми підготували лист з мотивованою відмовою щодо надання відстрочки і розстрочки по виплаті заробітної плати, який доручили підписати колишньому голові правління ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» Біндасу Е.О. Цей лист зареєстрували в канцелярії господарського суду області. На судове засідання Біндас Е.О. не з’явився, а присутній ліквідатор Бахтін В.В. переконливої відповіді на вимогу про негайне погашення заборгованості по заробітній платі не дав. Гарантійного листа про виплату зарплати через 45 днів надав суду Сентипал Р.М., виступаючи як основний власник майна птахофабрики. Це запевнення прозвучало і під час селекторної наради в Ужгородській райдержадміністрації. За наслідками судового за сідання з невідомої нам причини пан Біндас відкликав лист з відмовою від відстрочки і розстрочки виплати заробітної плати. Тому ми звернулись до Ужгородського міжрайонного прокурора Штефанюка І.М. з проханням вжити заходів до Біндаса Е.О, оскільки він своїми діями (відкликанням листа-відмови) вплинув на результативність вирішення спору в частині порядку оплати праці працівникам ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» та до Сентипала Р.М., який не виконав своїх зобов’язань, окреслених в гарантійному листі. Знаходячись в скрутному матеріальному становищі, переважна більшість з нас радо відгукнулась на оголошення з приводу купівлі-продажу наших майнових сертифікатів, продавши їх за безцінь (при вартості 0,25 коп. продали по 0,035-0,015 коп.) невідомо кому, оскільки підписували неповністю заповнені документи. Тепер ми розуміємо, як нас ошукано. Ті акціонери, які не продали майнових сертифікатів, 7 вересня 2006 року на своїх зборах обрали нове керівництво ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська». На превеликий наш сум, невдовзі помер генеральний директор ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська» Сентипал В.І., який дійсно хотів розрахуватися з боргами по зарплаті. Директор птахофабрики Сентипал Р.М. посилається на мирову угоду. Більшість із нас - люди у віці, є учасник бойових дій в Афганістані, ліквідатор аварії на ЧАЕС, інваліди, пенсіонери, і чекати відстрочку два роки і розстрочку п’ять років для нас неприйнятно. Молодими, енергійними ми прийшли на фабрику в 1969-1975 роках, постаріли з нею, та кінець такий прикрий...
jgkgkjg: итися на стареньких людей, здебільшого інвалідів, які завітали до журналістів газети шукати справедливості. Вони з гіркотою констатували, що скрізь їх відфутболюють. Недавно були в управлінні праці та соціального захисту населення Ужгородської РДА зі своєю скаргою. Однак нічого конкретного там так і не довідалися. Головний бухгалтер птахофабрики Новак Любов Іванівна, розповіли вони, веде себе зовсім незрозуміло. Наголошує, що люди отримають заробітну плату тільки через її труп. Показує їм непристойні жести. Директор Сентипал Руслан Михайлович, зять покійного генерального директора птахофабрики Сентипала В.І., заявляє, що віддасть будь-які гроші кому слід, але платити заборгованість по заробітній платі звільненим найманим працівникам не буде. Являючись депутатом Холмківської сільської ради Ужгородського району, намагається вирішувати лише свої особисті питання. Зокрема, просить виділити йому землю крім тої, яка належить до ВАТ «Птахофабрика «Ужгородська». Не каже нічого втішного людям і фінансовий директор птахофабрики, рідний брат Руслана Михайловича - Кіршенбаум Юрій Михайлович. Єдине, що чують від керівників ті, хто домагається справедливості, що тим, хто ходить по кабінетах зі скаргами, зарплату, якщо й повернуть, то в останню чергу. Саме тому люди й просили не вказувати їхніх прізвищ у газеті. Скажемо лише, що під скаргою стоїть аж 70 підписів, які знаходяться у редакції. Годі, кажуть скривджені, зі скаргою на це беззаконня потрапити до голови ОДА пана Гаваші О.О. Змушені записуватись до нього на прийом. Однак не знають, чи він особисто їх прийме, бо знають випадки, коли відвідувачів зустрічають його заступники. А час невмолимо біжить вперед. Вже сім із тих, кому не повернули зароблене, відійшли у потойбіччя. То невже таку долю готують й для інших працівників, кому заборгувало підприємство? Хочеться вірити, що справа до цього не дійде. І те, що люди заробили своєю чесною працею, їм повернуть найближчим часом. А ми обіцяємо повідомити про цей приємний факт наших читачів.
jgkgkjg: СЛІПА ФЕМІДА Шановний „Правозахисте”! Починаючи з 2001 року, я неодно- разово звертався в різні інстанції з приводу порушень суд дями Хустського районного, апеляційного Закарпатської області та Верховного Суду України моїх конституційних прав при розгляді моїх судових справ. Отримую тільки відписки, що судді в Україні незалежні. Про порушення, допущені суддями Хустського районного суду Волощук О.Я. та Мацунич М.В. вже було сказано чимало. Але дивує те, наскільки у нас в Україні „демократична” навиворіт судова система. Коли потрібно дотримати право незалежності судді, то ця система діє бездоганно. Коли ж потрібно проконтролювати правильність винесеного рішення – то цього зробити нікому. Згідно з законом про статус суддів (ст. 31-38), Закону України про судоустрій (ст. ст. 9,20, 97), Закону України про кваліфікаційні комісії (ст.6 п.2 абз. 5,7) чітко визначено механізм контролю за діяльністю суддів. Однак все це – теоретично. Практично перевірки порушень, допущених суддями, як і механізму їх притягнення до відповідальності, нема. Або ж в реальному житті це не використовується. Я розумію, що судді в Україні незалежні. Але хто, коли і де дозволив їм порушувати ст. ст. 24, 68 та 129 Конституції України, не дотримуватися Конституції і законів України, і, виносячи незаконні судові рішення, не нести за це ніякого покарання? Якщо людину скривдили, то вона шукає правду. Шукаю її й я. Вже багато років. А були б суди такі, як мають бути, то не було б примусового звільнення мене з роботи і витискання з мене заяви погрозами. Не було би звернення й до суду. Бо якщо б я дійсно був винний, то на другий день у школі були б батьки скривдженої дитини зі своїми претензіями і вимогою застосувати до мене відповідні заходи. Але коли сам пишеш заяву і сам просиш викликати батьків до школи, але ніхто цього не робить, а питання дирекція школи належним чином не вирішує, ще й звинувачує тебе, тоді, без сумніву, прагнеш справедливості. Однак ні в одному суді я її не знайшов. З цього роблю висновки, що в Україні порушувати Конституцію і закони – це норма життя, а мораль стосунків з людьми – це вовча мораль. Хтось може подумати про мене, що я дивак. Але про численні порушення в Хустському суді говорю не тільки я. Про це неодноразово писав і „Правозахист”. Преса ставить закономірне запитання: чи потрібна така судова система і такі судді Україні і чи не час все це міняти? ВАСИЛЬ ЧОПЕЙ, с. Кошельово Хустського району.
jgkgkjg: Ныне, во время судебного рассмотрения уголовного дела по обвинению экс- губернатора Закарпатской ОГА Ивана Разика в областных СМИ, которые и поныне находятся к нему в оппозиции и жаждут “крови”, печатаются материалы прямо-таки “из зала суда”. Вопрос не в процессе, симпатиях и антипатиях к Ивану Ризаку, а в том, что писать надо то, что было, а не бредни редактора или его осенне озабоченного “папы”, что в итоге является дезинформацией, злоупотреблением печатным словом. На этот раз вновь отличилось “РІО” №46 от 18 ноября 2006 года в статье “Суд над Різаком – 50 на 50”, редактор которой написал: “І зовсім несподівано повів себе редактор „Правозахисту” Тємнов. Свого часу він повідомив, що Різак змушував його писати пасквілі на ректора Сливку. Нині ж він відмовляється від своїх слів”. Очень жаль, что у господина П.Гойса в последнее время „обострились” проблемы с памятью. В прошлом году нами печатался большой обзорный аналитический материал по всем публикациям, посвященным УжНУ, цитировались конкретные фразы, которые касались ректора В.Сливки. Были они предметно разобраны и в суде Ивано-Франковска. Участники процесса, в том числе и судья, не нашли в них ничего такого, что бы свидетельствовало о преследовании, унижении чести и достоинства ректора. В прошлом же году, в той же обзорной статье было сказано, что никогда И. Ризак не давал М.Темнову никаких указаний писать о В.Сливке и тем более не принуждал его к этому, что такие показания в материалах дела отсутствуют. Вполне понятно, господин П.Гойс, зачем вам понадобилось явное искажение фактов – уж больно вашего “папу” кусаем… по тарифам и коммунальным услугам… Редактируемое вами издание уже дважды было наказано М.Темновым за печатание материалов, оскорбляющих и оскверняющих память покойного директора гимназии г. Зимокосова, иной не соответствующей действительности информации. Видать, вы так ничего и не поняли. Придется вам не только “освежить” память, но и преподать более жесткий урок с его реализацией на первой странице „РІО”. Более подробно об этом – в следующих выпусках.
jgkgkjg: В перечисленных статьях, господин П.Гойс, фактически ничего не было по В.Сливке, а речь шла исключительно о внутренних проблемах факультетов РГФ и журналистики. И только в 1% говорилось о ректоре В.Сливке. Судите сами об этом проценте выдержками из публикаций в части касаемой. “Перша згадка про УжНУ, а саме про факультет романо-германської філології, з’являється в №13 газети „Правозахист” від 30 березня 2004 року…У публікації йшлося про проблеми на ФРГФ, чисельні порушення. Зокрема в одному абзаці люди звертаються до ректора В.Сливки. Цитуємо дослівно: „Отож волаємо до Вас, пане ректоре – налагодьте моральний клімат на нашому факультеті. Віримо, що ви це зробите!” Замітьте – не звинувачують, а звертаються! Так де тут цькування?! №14 від 6 квітня 2004 року… Стаття знов про проблеми на ФРГФ, в якій усього декілька речень про ректора: „Восени 2003 року, в колі наближених осіб, М.Полюжин говорить, що він та єдина особа, яка може претендувати на крісло нинішнього ректора пана Сливки. На цілком доречне зауваження, що ця посада передбачає 7 років обіймання крісла, пан М.Полюжин наголосив, що це все дрібнички...”. Коментарі зайві. №15 від 20 квітня 2004 року. Стаття про проблеми на ФРГФ… „Під кінець виборів до аудиторії, де вони відбувалися, завітав і сам ректор В.Сливка, щоб привітати переможницю – пані Фабіан. ...Одразу ж після виборів на стіл ректора була покладена заява про нелегітимність виборів. ...Незважаючи на те, що ректор був свідком першого туру виборів та його довірені особи... підтвердили легітимність цього процесу, п. В.Сливка погодився із заявою „заколотників” – вимогою про перевибори. Одночасно з боку опозиції факультету РГФ надійшла заява протилежного змісту, яку підписала більшість представників трудового колективу. ...її... проігнорували. До речі, запитання до пана В.Сливки. Про що ви думали, пане, коли вітали із законною перемогою обранця від факультету п. Фабіан? Це все ви одразу забули? Цікаво, з яких причин? А може, пан М.Полюжин поклав вам на стіл більш переконливі „докази”?! Хіба це не є зрадою принципів рідної “альма-матер”?! Зневірені працівники факультету, як не дивно, витримавши всі цькування, вдруге обрали професора М.Фабіан. ... та не довго раділа і сама переможниця. Те, що її перемога „піррова”, дав зрозуміти сам пан ректор. Він просто забув її привітати...” Далі в статті йшлося про сприяння ректора процесу виборів вченої ради. І що там такого кілерського?! Де воно, те цькування особистості покійного ректора В.Сливки? Це, до речі, була вже третя публікація. Тепер до позиції газети стосовно цього конфлікту з виборами та перевиборами на ФРГФ. Ця ж стаття, післямова від редакції. „На останньому брифінгу, відповідаючи на запитання стосовно ситуації, яка склалася в УжНУ, голова Закарпатської ОДА Іван Різак висловив свою стурбованість та занепокоєність як ситуацією, морально-психологічним кліматом на окремих факультетах, так і взагалі усуненням цього наукового закладу подалі від науки, втратою колишнього авторитету і, головне, наукових кадрів, які вимушені виїжджати за кордон та до інших навчальних закладів. Окрім того Іван Різак наголосив, що він мав зустріч із ректором УжНУ паном В.Сливкою, під час якої окреслив коло проблем та підняв низку питань стосовно реорганізації цього навчального закладу.” Коментарі знову ж зайві. У цьому ж номері стаття студента факультету журналістики, колишнього шевченківського стипендіата та першого лауреата премії імені М. Бабидорича Павла Білецього „УжНУ очима студента, або Як розправилися з шевченківським стипендіатом”. Все описувати не будемо, як і домовлялися, тільки те, що стосується покійного ректора. „...мені сказали, що я відрахований ще тиждень тому... Одразу... вирішив апелювати до ректора. Однак пан Сливка навіть не захотів дізнатися про причину мого відрахування. Натомість, нехтуючи всім людським, вигнав мене із свого кабінету. „У мене нема часу з вами морочитися”, – аргументував свій вчинок ректор.” Так де ж тут цькування пана В.Сливки? Де замовлення? Де кілерство? Колишній студент звернувся за захистом своїх прав саме в наше видання, бо інші побоялися надрукувати його листа… №16 від 26 квітня 2004 року. Передрук статті з газети „Вісник” „Критичні дні і райська насолода УжНУ”, автор Надія Невмируща. Матеріал про студентське життя, проблеми, хабарі тощо на різних факультетах УжНУ. В ній жодного слова про покійного В.Сливку. …На цій же сторінці лист колишньої студентки про хабарі на ФРГФ. №17 від 11 травня 2004 року. Стаття редактора газети Ярослава Глаголи „Золотий фонд” педагогічних кадрів УжНУ Закарпаттю більше не потрібний?!” Стаття про відомого на Закарпатті та за його межами науковця педагога Валентину Олексіївну Онипко, про її життєвий шлях та роботу в університеті. Є лише один абзац, у якому згадується колишній ректор: „Декан з розумінням віднісся до прохання Валентини Олексіївни: „Звичайно, працюйте! Такі, як Ви, викладачі складають „золотий педагогічний фонд” нашого факультету”. Окрилена такою людяністю жінка попрямувала до ректора УжНУ пана Сливки, щоб підписати у нього трудовий контракт. Та щойно Валентина Олексіївна увійшла до кабінету, зразу ж у різкій формі видав: „Як, Ви ще не на пенсії?! Ідіть до проректора та спробуйте вирішити питання подальшого вашого перебування на посаді викладача з ним”. Не пішла!...” В цьому ж номері передрук невеличкої інформації про хабарі на філфаці УжНУ. Про ректора жодного слова. №18 від 18 травня 2004 року. Три невеличкі замітки. Одна – відкрита відповідь студентки факультету журналістики Олександри Соловйової – Павлу Білецькому. Друга – про роздуми колишньої студентки про причини корупції на ФРГФ і остання – про корупцію в УжНУ. Прізвище ректора взагалі не згадується. От і все. Усього сім номерів газети із загальною площею матеріалів менше трьох сторінок. Конкретно ж про В. Сливку менше одного відсотка. Так про яке систематичне цькування йдеться!? До речі, ФРГФ у системі корупції УжНУ займає всього п’яту чи шосту позицію після таких монстрів хабарництва, як економічний, медичний та юридичний факультети...” Так где же, господин П.Гойс, „примушування” Иваном Ризаком, где же эти многочисленные „пасквілі?” Более подробно мы остановимся на №18, так как им более всего заин- тересовалась судья. А заинтересовала ее переписка между двумя студентами. А именно ответ студентки факультета журналистики Павлу Белецкому, в которой о ректоре ни единого упоминания. Именно это и заинтересовало судью, так как лучше всего свидетельствует о том, что редакция газеты вообще не преследовала никаких целей и покойный ректор Сливка не был объектом атаки, как это постаралось представить следствие. Газета предоставляла возможность высказаться всем участникам конфликта, т.е. объективно подошла к его освещению. Понятно, что речь в данном случае о губернаторе И.Ризаке не идет, хотя, по логике следствия, это тоже его указание – печатать выступления других оппонентов и этим преследовать ректора. Поэтому и включили как эту, так и другие рядовые статьи, не имеющие к покойному ректору ни малейшего отношения, в обвинительное заключение. Для чего? Для количества или макулатурного веса?! Этот фрагмент как доказательство, надо думать, войдет в оправдательный приговор по И.Ризаку. Да, кстати, в областной прессе вообще не было ни единой компрометирующей публикации по покойному ректору В.Сливке. А ведь Иван Ризак имел и партийные издания, и неограниченную информацию, но не сделал ни единого шага в этом направлении, что уже говорит само за себя. Следователю М.Данча М. Темнов пы- тался объяснить, что не было травли В.Сливки со страниц его издания. Что в статьях нет ни единого слова, которое бы затрагивало честь и достоинство покойного ректора. Но у господина М.Данча было свое видение… на которое он перед допросом потратил более 30 минут, чтобы привести аргументы и убедить М.Темнова, что именно в этом и заключался один из фрагментов завуалированного доведение ректора В.Сливки до самоубийства. И только после этой “лекции” начался допрос. Почему бы вам, господин П.Гойс, не уточнить, что там было еще и как осуществлялось давление на М. Темнова и остальных свидетелей? Так, ради объективности! Для доказательства только один штрих. Во время суда, когда допрашивали Михаила Темнова, произошел один казус. В материалах уголовного дела был протокол допроса, по которому Михаил отказался в соответствии со ст. 63 Конституции давать показания. Потом из уст судьи прозвучало упоминание о каком-то постановлении о возбуждении уголовного дела против Михаила Темнова, которого он в глаза не видел, и что материалы были выделены в отдельное производство. Фактически судья пыталась установить, что же произошло на предварительном следствии и почему против Михаила Темнова возбуждалось уголовное дело, о котором он не знает, и не было ли оно использовано как механизм давления. К сожалению, Михаила Темнова за эти два года настолько часто пугали разного рода ответственностью, что он перестал на это реагировать и поэтому не помнил обстоятельств данного допроса. Только после суда он вспомнил, как его обрабатывали и как запугивали. После этого, господин П.Гойс, нашей профессуре и иному преподавательскому составу остается только посочувствовать. Это ж сколько надо было нагнуть и морально сломать людей, чтобы добиться результата, определенного сверху. И все эти люди ныне свидетельствуют иначе… Не менее пикантно обстоятельство, о котором мало кто знает. В апреле 2005 года, как утверждают сами сотрудники правоохранительных органов, по делу И.Ризака областной прокуратурой готовились массовые аресты – более 60 человек, среди которых 17 бывших работников ОДА, несколько редакторов областных газет, среди которых были Олег Ладыжец, Роман Официнский, Михаил Темнов и многие иные. Порядочные работники прокуратуры предупреждали людей, рекомендовали на время уехать, чтобы избежать кампании помаранчевых по борьбе с “бандитизмом”, в том числе и в верхах. Но люди остались. Тогда облава во благо “беспрецедентного” уголовного дела века по посадке в тюрьму Л.Кучмы, В.Медведчука и многих иных видных бывших руководителей страны не состоялась. Не исключено, что свою роль сыграло и заключение Генпрокуратуры, что в действиях И.Ризака по отдельным инкриминируемым ему преступлениям нет состава преступления. Ума хватило не устроить массовые репрессии, которые бы неизбежно вернулись бумерангом. Но тогда власть считала, что они дорвались до “корыта” как минимум лет на 5, а в итоге “спеклись” от своей бездарности за неполных два года. Теперь о главном, относительно от- каза Михаила Темнова от своих по- казаний. Такого, господин Гойс, в действительности не было. Михаил подтвердил фактически все свои ранее данные на предварительном следствии показания, а кое-что уточнил. Камнем преткновения стал только один эпизод. Он касался разговора Михаила с покойным Иваном Коцуром. Именно его он в итоге и отказался комментировать, сказав, что такого не было. Очень прискорбно, господин П.Гойс, что вы забыли о том, что фактически у всех народов принято говорить о покойном только хорошее либо ничего. Может вам напомнить, господин П. Гойс, как почти три года назад не кто иной, как Михаил, по обращению вдовы встал на защиту памяти покойного директора гимназии, которого в вашей газете даже мертвого обливали грязью. И выиграл у вас суд, который обязал вас извиниться. Комментарии излишни. Городу обстоятельства и детали этого нашумевшего дела хорошо известны. Теперь об Интернет-сайте “Закарпатський кримінальний вісник”, на который, как вы утверждаете в своих публикациях, ссылалась газета „Правозахист” и за которым стоит не кто иной, как Михаил Темнов. Очень жаль, господин П.Гойс. Но снова грабли! В своих публикациях мы ссылались на Интернет-сайт „Закарпатський кримінальний калейдоскоп”. „...Вісник” нам неизвестен. Все же остальное – плод вашей фантазии. Простая рекомендация – извиниться на первой же странице издания. Типа: „Михаил, извини, я был не прав...” Что бы и исчерпало этот конфлікт. По сути тайна смерти покойного ректора В.Сливки по сей день остается тайной. Была изучена только одна из официальных версий, которых на сегодняшний день еще очень много. Многое известно и нам, журналистам. Понятно, что об этом известно и следствию. Но об этом мы писать, в силу моральных и иных причин, не имеем права. Фактически в силу этих же причин первоначально следствие пошло не по тому руслу, а в итоге пострадал Иван Ризак, который в силу занимаемого положения тоже все знал. Надеемся, что история снимет с этого “загадочного” убийства свой гриф таинственности и расставит все по своим местам… Лет так через 20 –30.
jgkgkjg: Шановна редакція газети «Правозахист»! Звертаюсь до вас уже не вперше. І все з того й одного приводу - землі, яку вкрали від мене мої сусіди, а віддавати не хочуть, навіть частково, як це вирішив суд. Мої батьки хоснували земельну ділянку 86 років, а сусіди поступово загарбували собі її по частинах то з одного, то з другого боку дворогосподарства. З метою привласнення вкраденого самовільно побудували на ній свої хліви. Стоять вони там і по сьогодні, знаходячись в безоплатній оренді. Скориставшись земельною реформою, молоді сусіди Шпонтаки та Королі вирішили вкрасти мою землю по всій довжині ділянки замість того, щоб повернути дворогосподарство, як того вимагає закон. Після смерті мами почали порушувати земельні межі. Моє звернення до сільради не дало ніяких результатів. Сусіди ж, добравшись вже до самої нашої огорожі від вулиці, стали приводити в мою оселю комісії з сільради. А ті відбирають землю, яку ще не встигли вкрасти Шпонтаки і Королі. Не було іншої ради, як звернутися до суду. Апеляційний суд області підтвердив крадіжку землі. Мої відповідачі чули, як там сказали: «Віднесіть ці документи в суд, і суд в другому складі поверне вам вашу землю». Було відкрито й виконавче провадження, яке не дуже поспішали виконувати ті, хто б це мав робити. А коли вже була точна дата, коли свою справу мали робити судовиконавці, - 22 червня 2006 року, мої сусіди вирішили ще раз надати суду недостовірні дані. Й на цей раз привели до мене комісію, аби та підтвердила, що міжземельна межа є прямолінійною, тобто нічого вони не крали, а земля їхня. Виконання судового рішення в назначений час так і не відбулося, бо не було землевпорядника. Воно було перенесене на 22 червня 2006 року, про що вже писала ваша газета. А 20 червня 2006 року сусіди в черговий раз привели до мене комісію в складі сільського голови Гаргаль Марії Степанівни, землевпорядника Метелешко Мар’яни Михайлівни, депутата сільради Король М.М. та інспекторів по охороні земель Кацаби М.В. та Бондара Е.Е. Пан Кацаба мало не моєю рукою ладен був підписатися, що я згідна з тим, що новоутворені межі є старими, застосовуючи до мене морально-психологічний тиск. Незважаючи на те, що в мене є рішення суду, вони вчинили мені другий суд - на дому. Я мала показати їм всі документи на землю. Хоч вони знали, що стосовно мене через два дні має виконуватися судове рішення, винесене в мою користь. Я ніби мала з цим Кацабом про щось домовлятися. Вони не зважали на те, що я показувала членам комісії, скільки землі у мене вкрадено. Це їх не цікавило. Вони складають акта (вже вкотре!), про якого я нічого не знаю. Ним Шпонтак і Король апелюють, як нововиявленими обставинами. Посадові особи при тому забули, що не мають права втручатися у рішення суду, яке набрало законної сили 29 березня 2005 року. А Гарагаль М.М., як голова сільради, мала забезпечити явку землевпорядника для виконання судового рішення 22 червня, яке так і не відбулося через його відсутність. Виконання перенесли на 20 липня 2006 року. Сусіди знову звернулися до суду нібито за нововиявленими обставинами, хоч таких не було і в по помині. Та Шпонтаки і Королі вирішили привласнити мою землю будь-якою ціною. До честі Ужгородського міськрайонного суду в особі судді П.П.Микуляка, в позові їм було відмовлено. Бо «наведені заявниками обставини судом не можуть бути визнані, як нововиявлені, оскільки згідно з ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 23 травня 2006 року та протоколу судового засідання від 16 травня 2006 року, вказані заявницею обставини, а саме архівна довідка № 374 від 21квітня 2006 року, свідоцтво про право на спадщину за законом, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, технічний паспорт на об’єкт нерухомого майна, виданий на прізвище Король Л.В., досліджувалися в судових засіданнях при розгляді справи за поданням державного виконавця ДВС в Ужгородському районі - Пивоварова Ю.Г. про зміну способу виконання виконавчого листа № 2-95/05 від 29 квітня 2005 року». Та й ці «нововиявлені обставини» з самого початку розглядалися судом. Та Шпонтаки і Королі не були б ними, якби погодилися на такий вердикт суду. І ось від них вже поступає скарга в апеляційний суд Закарпаття на суд першої інстанції, де знову кажуть своє: «Твердження суду в ухвалі від 17 жовтня 2006 року про те, що нібито ці документи (вказані вище, - Прим. ред.) досліджувались, є неправильними, оскільки даним документам не надавалась оцінка, їх не було вивчено та не було взято до уваги при прийнятті рішення». Отже, суд вже вкотре намагаються ввести в оману, затягують час і вкорочують мені життя погрозами, комісіями, своєю агресією, яка частенько закінчується рукоприкладством щодо мене та мого чоловіка з боку ненажерливих сусідів. Невдовзі мав би відбутися апеляційний суд. Хочеться вірити, що він буде об’єктивним. Адже суддю першої інстанції П.П.Микуляка мої кривдники не змогли ні залякати, ні прибрати до своїх рук іншими способами, як грозилися. Він поступив по закону. Отже, судді і цього поважного суду мали б поступити так же. Аби, нарешті, припинилася ця багаторічна тяганина і справедливість взяла гору. ВІРА ВАЛЬКО, с. Дубрівка Ужгородського району.
jgkgkjg: Збігає вже другий місяць, як редакція газети „Правозахист” надруку- вала майже з десяток запитань голові Тячівського суду пану Гри- муту, а відповіді і понині там... у Тячівському суді. Тижні два тому забігав Василь Добруник, який пообіцяв у своїх одкровеннях позривати з усіх „маски”, але матеріалів так не надав і понині – щез з кінцями або остаточно засудився. Не отримали ми і позову від пана Гримута, який, посилаючись на „компетентні” джерела, також обіцяв пан В.Добруник. А шкода, бо сподівалися, що отримаємо матеріалу, як мінімум, ще на декілька цікавих газетних публікацій для тячівців з нашими коментарями... для Вищої ради юстиції... Але надії все одно не втрачаємо. Ще раз наголошуємо, шановний пане Гримуте, що наше видання повністю відкрите для вас і ми залюбки, цілком безкоштовно надрукуємо все, що ви нам надасте з приводу поставлених запитань. Щоб вам було що писати, пропонуємо ще низку запитань. Чи правдою є, пане Гримуте та шановні тячівці, що підприємство „777” належало приватному підприємцю Юрію Кухті, який має приватне підприємство „Юлія” по виготовленню морозива? Це було так, пане Юрію? Чи правда, що родич пана Юрія свого часу вчинив ШТП зі смертельним випадком? Чи правда, що прокурор того району в Росії, де сталося вищезазначене ШТП, навчався разом з вами, пане Гримуте? Чи правда, пане Гримуте, що ви домовлялися із вищезазначеним прокурором про закриття кримінальної справи проти родича Ю.Кухти? Чи правда, що за закриття даної кримінальної справи ви як „подарунок” отримали бар „777”? Чи правда, що цей бар було оформлено на пенсіонера, який є жителем села Бедевля Тячівського району, що ним керує його зять В.Бабич? Пане В.Бабич, це відповідає дійсності? Чи правда, пане Гримуте, що за рахунок держави вам колишній директор заводу „Зеніт” пан І.Гоблик у м. Тячів по вул. Комсомольській за 20 000 доларів США купив 3-кімнатну квартиру? Пане И.Гоблик, ви купували судді житло? Чи правда, що ви, пане Гримуте, у цій квартирі не мешкали, а продали її за 80 000 доларів США судді пану Розману? Пане Розмане, ви купували цю квартиру? Чи правда, пане Розмане, що ви, являючись головою атестаційної комісії Тячівського суду, затвердили призначення сина пана Гримута помічником судді Тячівського суду? Пане Гримуте, ваш син працює разом із вами в одному суді? Чи правда, пане Гримуте, що ви через своїх друзів у місті Тячів викупили торгівельний центр Супермаркет „Ельдорадо”? Якщо це так, то яка ваша частка? Чи правда, що на черзі приватизація готелю „Тячів”? Шановні тячівці! Якщо ви бажаєте поставити запитання кращим людям вашого міста та району, пишіть нам. Ми залюбки надрукуємо усі ваші цікавинки. До зустрічі на шпальтах нашого видання.
jgkgkjg: Півроку тому, в ніч з 8 на 9 травня 2006 року, стала- ся жахлива подія – було скоєно побиття дівчини О. із нанесенням тілесних ушкоджень середньої тяжкості та згвалтування неприродним способом Сергеєвим В., жителем м. Ужгород, у його напівособняку по вул. Цегольнянській. У потерпілої був серйозний перелом руки із защемленням променевого нерва, перелом задньої кістки носа, ознаки душіння. Після трьох годин фізичних та моральних знущань дівчині вдалося дати SMS-повідомлення сестрі, яка приїхала на вказану адресу. Чомусь у дворі, біля третьої години ночі, ховаючись, стояли батьки Сергеєва В. Вони довгий час не запускали сестру, і вона викликала міліцію, після чого її моментально пропустили до хати. Після побаченого в будинку було викликано швидку допомогу. Не дочекавшись міліції, Сергеєв В. втік через сад. У будинку міліцією було виявлено плями крові на ліжку, на підлозі по всій хаті, у ванні, адже, як згодом вияснилося, садист тягав свою жертву з перебитою рукою і носом по всьому будинку і постійно приговорював, що вб’є її. Дивно, що мати Сергеєва В., яка заходила в будинок біля 2.30 ночі, побачила побиту і замучену дівчину і не надала їй медичної допомоги, а вийшла у двір і стояла під хатою, незважаючи на те, що ця людина – медпрацівник, а саме диспетчер санавіації у приймальному відділенні обласної лікарні. Протягом цього часу та коли вже потерпіла була доставлена в обласну лікарню і знаходилась там на операції, мати Сергеєва В. постійно дратувала, надокучала потерпілій та її родині розмовами про якісь гроші, які вона начебто дасть при умові, якщо потерпіла закриє справу щодо її сина і забере заяву з міліції. Звичайно, дівчина навіть і чути не могла про гроші, а думала лише про справедливе покарання нелюда. В обласній лікарні і було вияснено, що мати Сергеєва В. не вперше захищає свого сина, і це далеко не перша його жертва. На другий день до потерпілої звернулися близькі люди попередньої жертви, про яку вже була написана стаття у газеті «Правозахист» у 2005 році. Як виявилося згодом, потерпіла – жінка 45 років, у березні 2005 року була збита Сергеєвим В. його авто та відвезена до нього додому, де він тримав свою жертву 2 дні, знущався, катував, внаслідок чого жінка отримала багато травм і стала інвалідом 3-ї групи. Донедавна її справа розгля- далася в Ужгородському міськрайонному суді суддею Король. На той час Сергеєв В. мав захисника у суді – Анісімова Ю.О. і розгулював вільно по м. Ужгород, аж поки 8 травня 2006 року (через 15 місяців!) йому не стало нудно і сумно і він при незавершеній справі в суді, користуючись безкарністю, вирішив добряче розважитись і знайшов наступну жертву. Його було схоплено вже на 3-й день, і він просидів у СІЗО м. Ужгород півроку. Але місяць тому дану справу, незрозуміло з яких підстав, об’єднали з попередньою і передали судді Лемак О.В. Можете уявити, що на клопотання адвоката Анісімова Ю.О., який захищав Сергеєва В. і в даній справі, згідно постанови Ужгородського міськрайонного суду, підписаною суддею Лемак О.В. 21.11.2006 року, підсудного Сергеєва В., який звинувачується за чотирма статтями КК України у попередній справі та 2 статтями КК України у теперішній, відпустили прямісінько із залу суду, не дивлячись на протест потерпілої, адвоката потерпілої та прокурора (на невідомий термін та у зв’язку з погіршенням стану здоров’я, та оскільки Сергеєв В. «характеризується позитивно», «допомагає у встановленні об’єктивної істини по справі»)! Звичайно, справа не завер- шується, і подано лист- скаргу в апеляційний суд м. Ужгород, але зверніть увагу: маніяк буде розгулювати містом, пити каву у кав’ярнях, спілкуватися з дівчатами, жінками, начебто він нічого не скоїв. Тому звертаємось до вас, громадяни міста Ужгород, а в першу чергу – дівчата та жінки: будьте обережні, бо містом над Ужем, невідомо до якого часу, розгулюватиме на вигляд спокійний і врівноважений, але все ж таки садист-маніяк Сергеєв В.! Наталка Могіленко, м. Ужгород
jgkgkjg: Від редакції. У зв’язку з тим, що на сьогоднішній день у наших судів з’явився „орган опіки та піклування” в особі УСБУ в Закарпатській області, звертаючись до нього просимо перевірити законність об’єднання справ під час суду, адже в цьому вбачається спроба пом’якшити покарання нелюду, та дати оцінку діям судді, яка змінила нелюду запобіжний захід, адже він, скоївши злочин і знаходячись на підписці про невиїзд, знову ж скоює подібний злочин. Гарантії того, що він не скалічить ще чиєсь життя, немає, адже свого часу були інші жертви, які не змогли довести наругу над ними, а на слідство було здійснено тиск. З свого боку ми цю справу беремо на контроль і готові супроводжувати її аж до Верховного суду України. Ми, як і потерпілі, не змиримося з м’яким покаранням цієї потвори з людським обличчям . Коли матеріал було готово до друку стало відомо про відсторонення судді Лемак від розгляду зазначеної кримінальної справи, що вже не потребує коментарів.
jgkgkjg: В прошлом номере газеты мы обещали дать ответ на публикации в газете “РИО” №46 от 18 ноября 2006 года под названием “Суд над Ризаком – 50 на 50” и “Одні Різака здають, а інші виправдовують” главному редактору газеты П. Гойсу, который полагает, что “осведомлен” обо всех наших публикациях по УжНУ. Это, надо думать, и “позволило” ему написать: “І зовсім несподівано повів себе редактор „Правозахисту” Тємнов. Свого часу він повідомив, що Різак змушував його писати пасквілі на ректора Сливку. Нині ж він уже відмовляється від своїх слів”… “Більше того, Тємнов сказав, що публікації в газеті „Правозахист” не порочили честь і гідність ректора Сливки (а що це тоді було, якщо не брудні статті?!! – ред.), а деякі з цих статей були листами студентів філологічного факультету романо-германської філології або матеріали бралися з Інтернет-сайту „Закарпатський кримінальний вісник” ( а хіба не Тємнов стоїть за цим сайтом?!!).” После таких утверждений главному редактору газеты “РІО” П. Гойсу можно только по-человечески посочувствовать и даже где то его пожалеть… Более десяти лет редакторства, а грабли все те же. Главред малейшего понятия не имеет о том, что конкретно мы печатали по УжНУ, в частности по покойному ректору Сливке. Либо он слышал звон, да не знает, где он! Либо же выполнял конкретный заказ… Что ж, попробуем разобраться в этих “граблях”. Как мы уже писали, в газете “Правозахист” №19 от 24 мая 2005 года нами был опубликован большой аналитический обзорный материал под названием “Зайці косять траву” обо всех наших публикациях, касающихся УжНУ и покойного ректора, с дословным цитированием всего, что относилось именно к нему. Дабы не повторяться, пред- лагаем вашему вниманию полный перечень этих публикаций, которые вошли в обвинительное заключение по Ивану Ризаку и были опубликованы в газете “Вісті тижня -центр” от 18 ноября 2006 года в статье “Трясовина”. Это статьи: «SOS сту¬дентів РГФ, або Врятуйте від декана - прой¬дисвіта», «УжНУ очима студента, або Як розправилися з Шевченківським стипендіа¬том», «Критичні дні і райська насолода УжНУ», «Не все - правда», «Золотий фонд педагогічних кадрів УжНУ Закарпаттю більше не потрібний?», «УжНУ іншими очи¬ма, або відповідь Шевченківському стипен¬діату», «Бути чи не бути студентом ФРГФ?», «Крута новина – корупційну тему в УжНУ закрито? Студенти кажуть: Ні!», «Чого бояться віртуальні автори з кафед¬ри журналістики УжНУ?».
jgkgkjg: Ця історія розпочалася ще в 2003 році. Саме тоді поста- новою господарського суду Закарпатської області ВАТ „Будівельні матеріали” визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 1 грудня 2004 року між приватним підприємцем Бігунець Н.І. та ліквідатором Завадяком О.П. було укладено договір купівлі-продажу гуртожитку на проспекті Свободи, 26. Однак мешканців його про цей факт повідомлено не було. Комунальне підприємство „Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації” відмовилося надати витяг про реєстрацію права на нерухоме майно, оскільки гуртожиток, за його даними, не був власністю ВАТ „Будівельні матеріали”. Аби оборудка не зірвалася, Завадяк О.П. ініціював судовий позов, у якому він виступив у ролі відповідача, а Бігунець Н.І. – позивача. Була придумана й причина позову – неможливість нотаріально посвідчити договір, тому що ВАТ „Будівельні матеріали” в особі Завадяка відмовляється сплачувати держмито. До позову додаються листи, нібито позивач тричі звертався до відповідача з вимогою з’явитися до нотаріуса, але той їх просто ігнорував. Рішенням господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року договір купівлі-продажу гуртожитку визнаний дійсним. У зв’язку з тим, що справа розглядалася за відсутності мешканців цієї будівлі, питання про їх права та обов’язки у судовому засіданні не розглядалося. Не відображене воно і в рішенні суду, що є безумовною підставою для його скасування (ст. 104 ч.3 п.3 ЦПК України). Випадково дізнавшись про цю аферу, мешканці гуртожитку звернулися у прокуратуру. 24 травня 2005 року прокурор Закарпатської області в інтересах Бондаренка, Кунчир та Гапака звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до приватного підприємця Бігунець та ВАТ „Будівельні матеріали” в особі ліквідатора Завадяка про визнання договору купівлі-продажу недійсним. У позовній заяві він посилався на те, що відповідно до ст. 26 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, „усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури або виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до ліквідаційної маси, за винятком об’єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без будь-яких додаткових умов і фінансуються в установленому порядку”. Отже, виходячи з цього, приміщення гуртожитку на Свободи, 26 повинно було бути переданим в установленому законом порядку до комунальної власності м. Ужгород. Однак цього не зробили. І що ж? Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року (суддя Цицак О.В.) в задоволенні позову відмовлено. Однак воно не відповідає вимогам закону та підлягає до скасування. Адже у цьому рішенні суддя посилався на ст. 128 ЦК України (1963 рік), що початково є невірним. Адже у ЦК України того часу навіть не був передбачений перехід державної власності у приватну, і в тій же статті мова іде лише про набуття права оперативного управління між державними установами. А при вирішенні питання про набуття права власності в даному випадку необхідно застосовувати правила ст. 334 ЦК України (2004 рік). До того ж власником гуртожитку ВАТ „Будівельні матеріали” стало 27 грудня 2004 року на підставі рішення господарського суду Закарпатської області, і тоді ж власником його стала Бігунець Н.І. – дружина начальника ВДСБЕЗ УМВС України в Закарпатській області. Тобто, ВАТ „Будівельні матеріали”, яке продало приватному підприємцю згаданий об’єкт 1 грудня 2004 року, не було його власником за відсутності державної реєстрації. Отже, продало те, що йому за законом не належало. Крім того, лист Фонду державного майна України від 7 червня 2001 року № 10-21-6904, підписаний заступником голови Фонду Д.Парфенко, свідчить про те, що гуртожиток на проспекті Свободи, 26 в Ужгороді у власність ВАТ „Будівельні матеріали” не передавався. Ст. 659 ЦК України передба- чено: „Продавець зобов’я- заний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб”. Про це у договорі купівлі-продажу гуртожитку нема жодного слова. Однак ця обставина чомусь судом до уваги не взята. Ст. 822 ч.2 ЦК України передбачено: „У разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання”. Але майнові і житлові права мешканців гуртожитку грубо і цинічно порушені. Якщо б ліквідатор Завадяк звернувся до них, то навіть без так званого „аукціону” вони викупили б будинок за суму, значно вищу, ніж 195700 гривень. Адже двокімнатна квартира в Ужгороді коштує дорожче... 1 вересня 2005 року прокуратура області в інтересах мешканців гуртожитку звернулася до апеляційного суду Закарпатської області з апеляційним поданням на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року. Наведені причини незаконності рішення суду не наводяться: все те ж посилання на невключення до ліквідаційної маси об’єктів житлового фонду. Та апеляційний суд подання не розглядав. Про причину нерозгляду мешканці гуртожитку повідомлені не були. А неодноразові звернення у прокуратуру позитивного результату не мали – з ними просто відмовлялися розмовляти. Згодом мешканці таки дізналися, що 17 листопада 2005 року апеляційний суд виніс ухвалу про залишення подання без розгляду з таких мотивів: -відсутності реквізитів представників відповідачів Маркусь М.Т. і Греца Я.В. (адреси їхні є у їхніх довіреностях, але прокуратурою області вони суду вказані не були); - адреси відповідачів Завадяк та Бігунець не відповідали їх фактичним місцям проживання (нові адреси їх проживання були в запереченнях на позовну заяву і працівники прокуратури в змозі були їх встановити); - до подання не приєднано доручення прокурора області на внесення І.Машкаринцем апеляційного подання на судове рішення (взагалі нонсенс). Строк усунення недоліків – до 1 грудня 2005 року. Од- нак прокуратура області цього не зробила. І 6 грудня 2006 року суддя апеляційного суду виносить ухвалу, що апеляційне подання прокурора І.Машкаринця вважає неподаним і повертає йому у зв’язку з невиконанням попередньої ухвали. Та протягом двох місяців ця ухвала прокуратурою області не оскаржена, і справа направлена до архіву. Таким чином прокуратура області зв’язала себе по руках і ногах (випадково?): є незаконне рішення господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку дійсним, і є незаконне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року про визнання купівлі-продажу дійсним. Тобто, звернення до суду стало неможливим процесуально, тому що суди будуть посилатися на рішення один одного. І це допускає обласна прокуратура замість того, аби захищати інтереси мешканців гуртожитку! Правди ради слід сказати, що у 2005 році прокуратурою області була порушена кримінальна справа проти ліквідатора Завадяка О.П. з приводу зловживання службовим становищем при продажу гуртожитку. Але вже після пред’явлення обвинувачення і зібрання матеріалів справи у трьох томах постанова про порушення кримінальної справи Ужгородським міськрайонним судом була скасована, апеляційним же судом Закарпатської області це рішення залишено в силі. І знову прокуратура області не звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою... Саме з обставин грубого по- рушення житлових прав мешканців гуртожитку при укладанні договору купівлі-продажу Ужгородський міськрайонний суд (суддя Микуляк П.П.) при розгляді справи за позовом мешканки Попової Л.Ф. до ліквідатора ВАТ „Будівельні матеріали” в особі голови правління Яцківа М.М. „Про встановлення права користування житловим приміщенням і реєстрації по місцю фактичного проживання” ІСІМС направив до прокуратури м. Ужгород ухвалу від 28 квітня 2006 року про вирішення питання про порушення кримінальної справи стосовно посадових осіб, винних у порушенні житлових прав мешканців будинку. Рішення по ухвалі не прийнято й досі, хоч суддею був відведений для цього місячний термін. Але вже сам факт судової ухвали свідчить про те, що рішення господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку дійсним – не відповідає вимогам закону. Адже у ньому йдеться, нібито була куплена якась річ, а не гуртожиток, в якому є мешканці. Нещодавно громаді стало відомо й таке. Згідно договору купівлі-продажу, ціна приміщення гуртожитку складає 195700 гривень. Приватний підприємець Бігунець Н.І. при проведенні аукціону внесла суму в розмірі 20736 гривень. Різниця у розмірі 174964 гривні повинна була сплачуватися шляхом перерахування у 10-денний термін з дня укладання договору з поточного рахунку покупця на поточний рахунок ВАТ „Будівельні матеріали” в „Промінвестбанку” м. Ужгород або шляхом зарахування готівкових грошових коштів покупця на рахунок продавця. Однак ці вимоги пані Бігунець не виконані. Зазначені кошти вона перерахувала не на рахунок ВАТ „Будівельні матеріали”, а на рахунок „Агенції з питань банкрутства”, тобто фірму ліквідатора Завадяка, звідки гроші перекочували в кишені співпрацівників агенції. Чому так сталося – це вже питання, на яке може відповісти тільки досудове слідство. Захисник в інтересах меш- канців гуртожитку Тисянчин М.В. та Мордяк В.О. – Савчук О.В. глибоко переконаний, що прокуратура Закарпатської області має звернутися до Верховного Суду України з клопотанням про поновлення строку оскарження одразу трьох судових рішень: - рішення господарського суду Закарпатської області про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку недійсним; - рішення Ужгородського міськрайонного суду про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку недійсним; - постанови Ужгородського міськрайонного і ухвали обласного апеляційного судів про скасування постанови про порушення кримінальної справи. Пан Савчук 28 червня 2006 року із цих питань звертався зі скаргою до прокурора Закарпатської області Бенци Ю.Ю. Звертався і до представника Президента України в Закарпатській області. Той його заяву переадресував прокуратурі області, прокуратура області – прокуратурі м. Ужгород. Та й по всьому. Але хтось же мусить захистити житлові права мешканців гуртожитку, що на проспекті Свободи, 26, які закріплені ст. 47 Конституції України і які безсоромно попираються. Адже ми живемо у правовій державі. Чи це тільки порожній звук?!! Від редакції. 27 липня 2006 р. прокуратура Закарпатської області в інтересах мешканців гуртожитку по проспекту Свободи, 26 в Ужгороді звернулася до Вищого господарського суду України з касаційним поданням на рішення господарського суду Закарпатської області від 27.12.04 про визнання дійсним договору купівлі-продажу гуртожитку від 01.12.04. Про подальший перебіг подій читайте в наступних номерах.
полная версия страницы