Форум » Корупція » Коррупция силовых ведомств » Ответить
Коррупция силовых ведомств
jgkgkjg: Шановна редакція газети „ Правозахист”! Звер- тається до вас Панець Іван Іванович із Воловця. Я – типічний пересічний громадянин України, тимчасово не працюю через те, що не можу знайти належної роботи. Маю дружину, двох дорослих дітей. Ні дорогих меблів, ні іномарки за скромну зарплату свою та дружини не нажив. Мешкаю у трикімнатній квартирі. Правда, одягнений не гірше за інших, маю що їсти, тому дякую Богові і за це. Хоча матеріальне становище сім’ї хорошим назвати не можу. У минулому році, як мільйони інших громадян України, вистояв на воловецькому „майдані” в надії на краще життя для себе, своїх дітей та й усіх людей нашої держави. І не міг уявити, що подія 5.11.2005 року підірве цю надію, відбере від мене здоров’я. Та, мабуть, розпочну з самого початку. Так, 5 листопада 2005 року о 21 годині я з колегою Тибінкою Іваном Михайловичем сидів у кафе „Білочка”, що у Воловці. Залишивши свою компанію за сусіднім столиком, до нас підсів молодик Халус Юрій Федорович, без нашої на те згоди чи запрошення. Він поводив себе нахабно та розв’язно. Зняв із Тибінки окуляри та почав їх примірювати. Це виглядало для нас принизливо, бо він при цьому кривлявся. Далі налив нам у каву горілки, чим зіпсував і те, й інше, як, зрештою, й усю розмову. Я не витримав та зробив йому зауваження. Халус почав обзивати нас нецензурними словами. Вдарив по обличчю Тибінку Івана, забрав від нього папку з документами. Колега підвівся і вийшов, а нахаба став гортати папери, що були у папці. Я знову зробив йому зауваження. Халус сказав, аби я вийшов надвір поговорити. Коли я підвівся, хтось наніс мені удар по голові. Я чув, як за моєю спиною перевертається столик, як гримить посуд. Упав на підлогу. Коли хотів підвестися, то побачив Тимковича М.Г., який тримав табурет і намагався ним мене вдарити. Але інший хлопець із компанії – Бухай Роман Андрійович – крикнув: „ Не бийте його табуреткою!” Оскільки на мене посипалися копанці від Халуса і Тимковича, то у мене враз заплило око і надалі я не міг нічого бачити. Проте я чітко пам’ятаю, як мене тягнули із кафе у коридор, а далі – на двір. Пам’ятаю, як Халус кричав: „ Чистьте йому кишені!”, - щойно мене витягли на вулицю. Все відбувалося миттєво. Я намагався чинити при цьому опір: чіплявся руками за одвірки. Але хтось щосили копав мене по них ногами. І це я дуже добре пам’ятаю. Надворі Халус і Тимкович півгодини наносили мені удари у різні частини тіла. Я не міг підвестися, а далі й зовсім втратив свідомість. Приблизно о 23 годині я прийшов до тями і відчув, що весь мокрий від крові та води. Відчув, що мені вибито зуби, одним оком я зовсім не міг дивитися. Взуття на мені не було. Кишені – розірвані. Як пізніше виявилося, у них не було й ключів від квартири. Пропав також наручний годинник, який був на мені. Якось підвівшись із землі, я пішв додому. По дорозі почув, що хтось мене наздоганяє. Відчув різкий удар по голові. Обернувшись, побачив Халуса. Чинити йому опір я вже фізично не мав сили. Однак почув, що дорогою їде автомобіль. У надії на допомогу я скотився із тротуару на проїжджу частину. Із машини вийшов працівник міліції Палько П.І. Я просив його, щоб відвіз мене у лікарню. Він запитав: „ Хто тебе бив?” Я відповів: „ Халус”. Тоді він сів за кермо та й поїхав. Халус за той час втік, а я пішов додому, тамуючи біль. О пів на першу ночі каретою швидкої допомоги, викликаною моєю дружиною, я був доставлений у Воловецьку ЦРЛ, де лікувався протягом 9 днів: із 6.11 по 15.11.2005 року. Ще зовсім кволого, на дев’ятий день мене виписали додому, де я доліковувався впродовж трьох тижнів. Коли я ще перебував у лікарні, то 8.11.2005 року до мене навідався Халус Ю.Ф., повернув мені годинник. Я попросив у нього грошей на лікування, оскільки матеріальне становище моєї сім’ї досить важке. На це відвідувач зухвало відповів, що йому вигідніше буде вирізати всю мою родину. Такі погрози з його уст звучали ще неодноразово, коли він заставав мене одного на вулиці. 7.11.2005 року дільничний інспектор міліції Хостюк В.І. в лікарні відбирав у мене пояснення. Але, як пізніше виявилося, записував зовсім не так, як я говорив. Всі мої слова перекручував, замінював іншими. У результаті вийшло, що бив мене один Халус. Про те, що мене били двоє: Халус і Тимкович, я повторював на допиті слідчому Пасічнику О.Т. Але він нічого з моєї розповіді до уваги не взяв, а тримався того, що вже було написано інспектором міліції. При ознайомленні із матеріалами справи я дізнався, що покази свідків суперечать одні одним. Це є додатковим підтвердженням того, що із моїх слів записано не так, як я говорив. Внаслідок нанесених мені множинних травм я отри- мав ЗЧМТ, струс головного мозку, перелом кісток носа із зміщенням, рвану рану верхньої губи. Мені вибито 5 зубів. Ще два зуби видалено через їх рухомість ІІІ ступеня. Мені вивихнуто кисть лівої руки. Після побоїв у мене вперше виявлено цукровий діабет, хоча за місяць до цієї події при обстеженні в обласній лікарні вміст цукру у крові був у межах норми. Тепер я перебуваю на обліку в ендокринолога. Мені рекомендовано протезування, яке обійдеться у суму 443 гривні. Законом передбачено, що особи, потерпілі від злочи- ну, забезпечені конституційними гарантіями від посягань на честь, гідність і здоров’я. Але як дізнання, так і слідство цих гарантій щодо мене особливо не дотримувало. Із невідомих причин із медичної документації зник мій рентгенівський знімок, який засвідчував перелом носа. Довелося робити повторний. Висновок СМЕ разом із листком обстеження з незрозумілих причин судмедексперт Свалявської ЦРЛ мені на руки не дав, пояснивши, що всі документи віддав працівнику міліції Королевичу М.Ю. Незважаючи на заявлене клопотання мого адвоката, слідчий Пасічник О.Т. так і не повернув мені листок обстежень. Мало того, відповіді на це клопотання не надійшло й досі. Двічі мій адвокат звертався до цього слідчого із клопотанням про приєднання до речових доказів та проведення товарознавчої експертизи знайденої на місці пригоди правої туфлі ( ліва там же загубилася). Обізвавши мене, мого адвоката, лише після вказівки начальника міліції слідчий таки приєднав речовий доказ до матеріалів справи та відправив на експертизу. Але в дивний спосіб: слідчий Пасічник О.Т. поставив завдання експерту встановити вартість цієї однієї туфлі. Хоча і дитині зрозуміло, що в одній ходять лише одноногі каліки! Враховуючи, що, згідно з вимогами наказу МОЗ № 6 від 17.01.95 року такі травми, як втрата будь-якого органу або втрата його функцій, а також невиправне знівечення обличчя відносяться до важких тілесних ушкоджень, мій адвокат заявив клопотання про проведення повторної СМЕ. Але навіть після неї зроблено висновок: легкі тілесні ушкодження. На очну ставку Халус по- явився тільки за повтор- ним викликом. Вів себе впевнено і розв’язно: заявив, що відшкодовувати мені нічого не буде, тому й ніде не працює. А суд, мовляв, нехай думає, як і скільки коштів стягати на мою користь. Зіткнувшись із таким свавіллям у своєму зрілому віці, я з відчаю вирішив звернутися у газету „ Правозахист”, оскільки це моя остання надія. Я прошу опублікувати мого листа, бо боюся ходити вулицями селища, боюся за своїх рідних. Адже проти мене і Халус, і міліція. Я не маю іншого захисту, крім вашої газети. А вже призначено попередній розгляд справи. Якщо судові засідання будуть такими, як і досудове слідство – то нічого доброго я для себе не очікую... З повагою ІВАН ПАНЕЦЬ, смт Воловець.
Ответов - 36, стр:
1 2 All
jgkgkjg: Незаконне порушення кримінальних справ, затягування досудового слідства – це тактика тячівської міліції. Суть цієї тактики – перенести настання небажаних для фальсифікаторів наслідків відповідальності на більш пізній строк. Нереальне затягування – це не результат справи, а лише зумисна тяганина. Але скільки б справа не тягнулась, кінець їй колись все одно настане. Пропонуємо вашій увазі витяги зі скарги тячівського фермера В. Добруника на ім’я Генерального прокурора, міністра внутрішніх справ та уповноваженої з прав людини. ХТОСЬ МУСИТЬ ЗУПИНИТИ ХАОС Основний принцип тячі- вської міліцейської так- тики, пише Василь Добруник, – це вчиняти дії, що перешкоджають своєчасному розгляду справи, це сподівання, що за цей час може відпасти кримінальна відповідальність того, хто порушив проти мене кримінальну справу. Моя позиція щодо фальсифікатора Марича І.Ю. ніяк не змінилась, але без втручання прокурорського нагляду можуть виникнути обставини, що унеможливлять притягнути основного “байкаря” цієї справи Марича І.Ю. до кримінальної відповідальності. Прикро писати до Генерального прокурора України, але мусить хтось зупинити тячівський міліцейський хаос. Ті, хто мали б захищати чи карати нас згідно букви Закону, користуючись наданою їм владою, “отаманять” на власний розсуд, як собі бажають, залежно від факторів, які самі ж собі створюють: особистих амбіцій, міри поповнення власних кишень, придбання певної кількості і величини зірок на погонах, іномарок, росту по службовій драбині тощо. Такі реалії передбачені для чесних міліціонерів, які дружать з вимогами чинного законодавства. Але чому відповідні органи прикривають ганебні дії слідчого Марича І.Ю., який у 2000 році проти мене порушив більше 10-ти кримінальних справ з півсотнею абсурдних звинувачень, з яких жодне не знайшло свого підтвердження? Однак “байкар” до цих пір на волі. Так прикро, що перші особи МВС України на сторінках газет, каналах телебачення висвітлюють напівправду, що гірше за брехню. Тобто повідомляють, як очищено міліцейські крісла, “байкарів” замінено добросовісними міліціонерами. Тільки така чистка оминула Тячівський район. Щоправда, десяток справжніх міліціонерів за політичними мотивами звільнено. „Байкаря» Марича І.Ю. поки що прийнято до СУ УМВС України в Закарпатській області (поряд із СІЗО, яке йому неминуче). Тепер по суті. В кінці травня 2005 року Марич І.Ю. незаконно порушив проти мене кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 358 ч. З КК України. Протягом двох місяців через дільничних інспекторів отримав на мене як на обвинуваченого характеристику від голови сільської ради, принизив мою гідність у колі моїх друзів, родичів, односельчан. Прокуратура, не вивчаючи зібраних матеріалів, дала волю “байкарю” на порушення проти особи кримінальної справи. ПОЗБАВЛЕНО ПРАВ НА ЗАХИСТ Через два місяці, тобто 2 липня 2005 року, “байкар” Марич І.Ю. допитав мене в якості підозрюваного. Додані мною до протоколу інші документи та стислий допит зупинив волю Марича І.Ю., справа не розслідувалась, тобто не вжито ніяких заходів для встановлення істини по справі, зате “байкаря” приймають до СУ УМВС України в Закарпатській області. Тільки кримінальну справу залишив можливо не такому “байкарю”, як сам Марич І.Ю., однак кримінальна справа не закрита відносно мене за ст. 6 п. 2 КПК України. У ході допиту як підозрюваного я вимагав від Марича І.Ю. копію постанови про порушення проти мене кримінальної справи, однак Марич безпідставно видати її відмовився, чим безумовно мене позбавлено прав на свій захист, тобто я не зміг такої абсурдної постанови оскаржити. Тільки через півроку слідчий П. Панфілов провів очну ставку між мною та суддею Мельником В.І., який не зізнався, що ним винесена така ухвала. У свою чергу слідчий не вжив відповідних заходів, не допитано Куліша В.В., скаржницю Добруник М.П., начальника інвентарбюро Вовчика В.І. та Ковача В.С., які відвідували судові процеси, між нами не проведені очні ставки. Крім цього, не допитано всіх нотаріусів, які посвідчили оригінал постанови, це неповнота досудового слідства. ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ Шановні Генеральна про- куратура України, про- куратура Закарпатської області! Доводжу до Вашого відому, що керівництво Тячівського РВ УМВС разом з прокуратурою Тячівського району намагаються кримінальну справу спихнути до суду, чим можуть вивільнити “байкаря” Марича від кримінальної відповідальності, а також суддя Мельник В.І. веде себе незрозуміло, хоч на постанові його особистий підпис та скріплено гербовою печаткою Тячівського райсуду. Відповідно до Конституції України, на прокуратуру покладаються функції на всіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, та сурового нагляду за тим, щоб жоден громадянин не зазнав незаконного притягнення до кримінальної відповідальності або іншого обмеження в його правах. Чому Тячівська прокуратура допустила порушення проти мене кримінальної справи? Це питання повинно зацікавити керівництво обласної прокуратури. Від працівників прокуратури мені стало відомо, що дано вказівки слідчим органам Тячівського РВ УМВС пред’явити мені звинувачення в частині використання підробленого документа, так як мною подана заява про нововиявлені обставини та долучена нотаріально посвідчена постанова, чим я переслідував у травні 2005 року мету перешкодити заволодінню моїм об’єктом. Ця версія є надуманою”. Звертаючись до правоохоронних органів, Василь Добруник просить доручити всебічний розгляд незаконно порушеної кримінальної справи фахівцям слідчого управління обласної прокуратури, видати йому копію постанови про порушення проти нього кримінальної справи. Від редакції. Історія з кримінальними справами, порушеними проти В.Добруника та інших тячівців, які проходять по них, явно затягнулася, адже тільки ми друкуємо її з осені 2001 року. Як нам відомо, в суді прокуратурою переважна більшість обвинувачень знята, окрім того, здійснено перекваліфікацію статей, що свідчить про те, що нарешті справа, яка побила в Закарпатті усі можливі рекорди, наближається до свого фіналу, про що ми і повідомимо. Одночасно повідомляємо, що всім, у тому числі і працівникам правоохоронних органів тощо, хто бажає висловитись з приводу цієї справі, без цензури буде надана така можливість.
jgkgkjg: Шановна редакція! Переконливо прошу надруку- вати мою заяву на шпаль- тах Вашої газети „Правозахист”, щоб шановні читачі могли наочно переконатися, в якому стані знаходиться розслідування кримінальної справи за № 2305202, і оцінити стан захисту моїх конституційних прав відповідальними особами правоохоронних органів краю. Як відомо, питання і проблеми, пов’язані з даною справою, викладені в чисельних публікаціях, зокрема, у статтях „Мертві душі”, або корупція по- свалявсьи”, „Мертві душі”, або корупція по-свалявськи-2” та інших. Нагадую, кримінальна справа розслідується з квітня 2002 року і стосується директора Стройненської ЗОШ І-ІІ ступенів Свалявського р-ну Д. Чаклея, який грубо порушив фінансову дисципліну. У четвертий раз приходиться свідчити про те, що розслідування і до сьогоднішнього дня не завершене. Більше 6-ти разів постанови про закриття даної кримінальної справи відмінялися Генеральною прокуратурою України, прокуратурою області та району. Чисельні письмові та усні мої звернення розглядаються окремими представниками правоохоронних органів поверхово, до уваги не беруться. Дається одна стандартна відповідь: ”...звернення розглянуто... направлено СУ ... відповідь буде дана в установленому законом порядку”. У зв’язку з цим я вимушений одні і ті ж вимоги та доводи дублювати в чисельних письмових заявах та зверненнях. Після кожної постанови виникає багато питань, а твердження в них не вкладаються в схему розслідування. Постанови, винесені слідчими, відрізняються за змістом і мотивуванням. Наочно можна переконатись у цьому, проаналізувавши постанови слідчих Івко О.В. і Магурської В.І. При розслідуванні справи слідчими допускалися суб’єктивні судження, навіть дійшло до того, що слідчою Магурською В.І. у постанові констатовано, що розрахункова платіжна відомість не є документом, яким зафіксовано моє право на отримання грошей! Хоч іншого документа про реалізацію мого конституційного права на отримання заробітної прати в школі не існує. Подібні судження та твердження можна навести з усіх документів. Нагадую, що моєю справою займались 6 слідчих 4 роки, начальники різних рівнів, 4 заступники прокурорів, 4 прокурори та інші посадові особи. Обставини, в яких я опинився, не дають підстави сподіватися на об’єктивне завершення моєї справи і винесення справедливого рішення. На жаль, констатую, що мені доводиться вести боротьбу не тільки за свої конституційні права, які порушені Чаклеєм Д.І., але і вже проти окремих представників правоохоронних органів, які безвідповідально відносяться до своїх обов’язків. Виключенням можуть бути тільки дії начальника УМВС України в Закарпатській області п. Рахівського Ю.І., який пройнявся моєю проблемою з розумінням і увагою. Дякую редакціям газет „Європа-Центр” і „Правозахист”, що перейнялися моєю проблемою. Адже публікації морально мене підтримали і ще раз наочно підтвердили, в якій правовій країні ми живемо. Маю надію, що мої права будуть захищені. ЗАЯВА У зв’язку з тим, що досудове слідство по кримінальній справі за №2305202 доручено начальнику слідчого відділу Марині М.І., прошу врахувати і звернути увагу на факти і нез’ясовані обставини, які були обійдені та не взяті до уваги старшою слідчою Магурською І., хоча в усних та письмових зверненнях мною неодноразово зверталась на них увага. 1. Обминуто факт „видачі зарплати” секретар-друкаркою, племінниці директора Стройненської ЗОШ Чаклея Д.І., не доведено факт вилучення мене з лікарні, випадки порушення мною режиму лікарні, ніби я уходив із лікарні на роботу. Підпис у відомості зроблено „Мигович”, хоча гроші я не отримав, а сам підпис у відомості ще за травень 2001 р. не ставив. 2. Не перевірено той факт, що я в червні 2001 року, за твердженням Чаклея Д.І., в грубій формі відмовився від заробітної плати. У відомості Чаклей Д.І. підписався напроти мого прізвища „Мигович”. Слідча група не взяла до уваги, що на той період часу я знаходився на лікарняному і навіть не виходив на роботу, так як вимушений бути на стаціонарному лікуванні в районній лікарні. Підтверджую, що зарплату я не отримав і на роботу я не ходив. 3. Режим лікування в лікарні я не порушував, за період перебування в лікарні я на роботу не виходив. 4. Не взято до уваги і той факт, а Чаклей Д.І. підтверджує, що у червні, липні, серпні передавав мої гроші Мигович М.М. У свою чергу Мигович М.М. підтверджує, що отримала гроші від Чаклея Д.І. у вересні місяці. У платіжних відомостях на отримання моєї заробітної плати стоїть моє прізвіще за всі місяці. 5. До уваги слідча група бере свідчення вчителів Стройненської ЗСШ, які на той час самі були відсутні і, крім того, по декілька разів змінювали свої покази. 6. Не перевірено табель виходу у відпустку мене та інших вчителів за літні місяці. 7. Будучи матеріально відповідальною особою, п. Чаклей Д.І. безпідставно доручав без відповідних документів отримувати і передавати гроші стороннім особам, робив сам і дозволяв робити це іншим, підроблюючи підписи, що і призвело до негативних наслідків. 8. Не враховується в матеріалах справи, що 16 вересня 2003 року вже була вказівка прокуратури області, у зв’язку з фінансовими порушеннями і неетичним відношенням до слідства, райдержадміністрації вирішити питання про подальше перебування на посаді п. Чаклея Д.І. Прошу врахувати всі наявні факти і зробити відповідні висновки, що дасть можливість прискорити прийняття об’єктивного рішення. В. Миговича, с. Дусіно Свалявського р-ну.
jgkgkjg: Уважаемый «Правозахист»! 14 февраля 2006 года в ше- стом номере (146) Вашей газеты было напечатано мое обращение (жалоба) к Президенту Украины Ющенко В.А. Мое обращение за помощью к Президенту было вызвано бездействием прокуратуры. За десять месяцев моих обращений к Гаранту я убедился, что для Президента Украины Ющенко судьбы людей - это пустое место! Не удивительно, что, столкнувшись с чудовищным равнодушием к судьбам миллионов людей, включая и Гаранта, многие не выдерживают и поджигают себя заживо, бросаются под машину Гаранта, чтобы таким способом пробить стену равнодушия к проблемам простых людей. Лично я направил жалобу в Печерский районный суд г. Киева для рассмотрения вопроса халатного отношения Ющенко к своим обязанностям Президента Украины. Ведь он так много обещал и так обнадеживал миллионы, но оказалось, что только на словах. Так, 16 июня 2006 года в прямом эфире по телевизору на канале 1+1 он пытался убедить народ Украины в том, что он еще Президент и должность Генпрокурора должен занимать его ставленник. Хотя в этом не было необходимости, так как он избран необходимым количеством избирателей (их миллионы, в том числе и я). А согласно Конституции Украины, должность Генпрокурора - за Президентом. Но со знанием законов и их соблюдением у Президента Ющенко туговато. Не знал или успел уже забыть наш Президент, что, согласно ст. 102 Конституции Украины, он является гарантом прав и свобод граждан Украины; не знал или уже успел забыть наш Президент, что он присягал: «...обстоювати права і свободи громадян, додержуватись Конституції і законів України». Президенту Украины Ющенко очень быстро удалось нагло кинуть всех, кто вышел на Майдан и поверил в его преступную ложь в его предвыборной кампании; нагло кинуть весь украинский народ, что является изменой украинскому народу и государству. А чем занимались и зани- маются протеже Гаранта Ющенко - Пискуны, Медведьки, Васильевы и их подчиненные? Превратили прокуратуры всех уровней в банды грязного бизнеса по защите преступлений и преступников, прикрытию преступлений и противозаконных действий с наглым пренебрежением к миллионам граждан Украины и Законам Украины!!! Прокуратуры-то нет, как и нет Президента - Гаранта и хозяина своих слов и обещаний! В стране создан полный хаос, правовой тоже! Верховный Совет Украины не работает уже много месяцев, депутаты шляются и корчат физиономии разных геометрических фигур перед телевизорами за получаемую зарплату (приличную зарплату!), жалуясь на нехватку денег в бюджете и кичась тем, как поднимут цены для пенсионеров. А наш Гарант сажает березки, разводит пчел, поддерживает концерты и т.д Занимаясь отфутболиванием моих жалоб в Генпрокуратуру, а не занимаясь ими лично, он создал невыносимую обстановку для моей матери, не прекращая преступлений против нее местных властей при содействии работников прокуратур, с наглым изгнанием ее с ее же огорода, уничтожением всего посаженного ею на ее же глазах с целью незаконного присвоения летней кухни, что и явилось причиной ее преждевременной смерти. Исходя из этого, я прошу Печерский районный суд г. Киева: - истребовать в Администрации Президента Украины Ющенко В.А. мои жалобы; - провести судебное расследование бездеятельности Ющенко В.А. и возбудить уголовное дело против Президента Украины по ст. 367 УК Украины: 1) за наглое игнорирование Конституции Украины (ст. 102); 2) за наглое игнорирование своей Присяги перед украинским народом (ст. 104 Конституции Украины); 3) за наглое игнорирование своей ответственности за соблюдением Законов Украины и их исполнением (ст. 28 Закона Украины «Про звернення громадян»); 4) за причастность Президента Украины Ющенко В.А. ко всем преступлениям местных властей и советников прокуратур по существу моей жалобы от 23 января 2006 года, как результат его халатности на посту Президента. - обязать Президента Украины Ющенко В.А. лично выплатить мне материальный ущерб в сумме 1000 (одна тысяча) гривен (стоимость переписки) и моральный ущерб в сумме 10 (десять ) тысяч гривен (за каждый месяц задержки расследования и соответственно задержки оформления мной наследства по 1000 (одной тысяче) гривен); - обязать Президента Украины Ющенко В.А. взять под личный контроль расследование преступлений местных властей и советников прокуратур, включая и Генеральную, по существу моей жалобы от 23 января 2006 года. АЛЕКСАНДР МИШАНИЧ, ул. Белинского, г. Ужгород Закарпатской области.
jgkgkjg: 26 квітня 2005 року, під час виконан- ня своїх службових обов’язків, на Львівській залізниці Ужгородського відділку служби електропостачання, що знаходиться у Великому Березному, був смертельно травмований наш син Михайло Дупіряк. Сталося це внаслідок того, що при заміні траверси на опорі високовольтної лінії зі сторони В. Березного заземлення виставили, а зі сторони Солі – ні. Михайлу було дано команду приступити до роботи згідно з виписаним нарядом. У цьому наряді зазначено: відключити РП-2 в ручному режимі. Для цього було спеціально виділено працівника. Але з незрозумілих причин РП-2 по станції Сіль ним не було відключено, що й призвело до смертельного наслідку. Після ураження струмом нашого сина ніхто з керівників не поїхав у лікарню. Послали з ним простих робітників. До лікарні Михайло вже потрапив мертвим. Керівники робіт не хотіли, аби факт їхньої вини став відомим, намагалися приховати факти порушення. Але один з членів бригади, людина віруюча, розповіла правду. Було відкрито кримінальну справу. Однак не проти винуватців причини смерті. Двох із них провели як свідків, хоч згідно з інструкцією і нарядом, Королюк Володимир Григорович в день загибелі сина виконував обов’язки начальника підрозділу, а Волянський Андрій Іванович, наглядач, і в обов’язки його входило дотримання робітниками техніки безпеки. Із вивчених матеріалів справи явно вбачається, що ще в 1968 році при монтажі РП-1 та РП-2 станцій Кострино, Сіль, В.Березний керівництвом Львівської державної залізниці були допущені явні відхилення від проекту, і замість встановлення двох роз’єднувальних ізоляторів ПФ-70 був встановлений тільки один, який на час аварії знаходився у несправному стані. Про це свідчать акти від 31 травня 2005 року. По справі у якості обвинувачених пройшло тільки двоє керівних осіб: Українець та Ігнатенко. Керівник робіт Українець Степан Петрович перед початком ремонтних робіт допустив порушення при накладанні двох заземлень з використанням затискачів і дозволив накидання без закріплення одного заземлення на один контактний дріт, що призвело до спадання дроту заземлення і смертельного ураження електрострумом нашого сина Михайла Дупіряка. Українець С.П. під час проведення ремонтних робіт по заміні пошкодженого кронштейну порушив правила безпеки, а саме: особисто не переконавшись у виконанні всіх необхідних заходів, що забезпечують безпеку проведення робіт, надав дозвіл на них. Крім того, він не забезпечив дотримання кожним членом бригади вимог безпеки праці при виконанні робіт у місці підвищеної небезпеки, не організував належним чином виконання правил техніки безпеки підпорядкованими працівниками бригади. В ході виконання робіт не здійснював належного нагляду та контролю за роботою, не відсторонив нікого з членів бригади за неналежну підготовку робочого місця. Не доручив підпорядкованим працівникам та не проконтролював встановлення відповідних засобів захисту перед проведенням робіт. Допустив виконання робіт без індивідуального засобу захисту - гумових рукавиць, а також допустив використання нетипових засобів захисту, а саме «закоротки» - переносного заземлюючого пристрою лінії електропередач, яка була без блокувальної пружини і з невідповідного діаметру мідного тросу, що не відповідає встановленим зразкам, і тому подібне. Ігнатенко Петро Михайлович, начальник району контактних мереж В.Березний, в порушення вимог посадової інструкції та правил техніки безпеки, не організував безпечну роботу пристроїв обладнання в районі контактної мережі, не забезпечив її чітку та правильну роботу, не запланував, не організував та не ввів у графік проведення робіт з поточного ремонту утримання в його надійності, не забезпечив стану контакної мережі згідно з нормативними показниками, не розробляв та не організовував, не провів та не поставив питання перед керівництвом щодо заміни та випробування пристроїв роз’єднування та нетипового їх виконання. Обидва керівники судом першої інстанції - Великоберезнянським районним - визнані винними. Ігнатенко П.М. засуджений до трьох років позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади. Однак на підставі ст.ст. 75,76 КК України звільнений від відбування покарання з випробуванням. Йому встановлено іспитовий строк терміном два роки. Українець С.П. засуджений до 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати певні посади. Однак, як і перший, на тих же підставах, звільнений від призначеного покарання з випробуванням. Йому встановлено іспитовий строк терміном на три роки. Обом залишено попередній запобіжний захід - підписку про невиїзд. Ми повважали це надто м’яким покаранням за смерть молодої людини - нашого сина Михайла. Тому подали скаргу в апеляційний суд Закарпатської області. У ній вказали на те, що висновки, викладені у вироку суду першої інстанції, не відповідають фактичним обставинам справи. Засуджені вину у вчиненні злочину не визнали, намагались уникнути відповідальності за скоєне. Злочин учинили щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій та іншій від них залежності, загальнонебезпечним способом, з використанням електричного струму, групою осіб. При визначенні розміру цивільного позову не враховано, що моральна шкода, заподіяна матері Михайла Дупіряка, визнаній потерпілою по справі, яка є інвалідом 3-ї групи і яка втратила сина - єдиного годувальника й у зв’язку з цим перенесла значні моральні страждання, є дуже великою. При розгляді справи судом не ставилося питання про притягнення до кримінальної відповідальності Королюка В.Г. та Волянського А.І. Саме тому вона й просила вирок суду змінити, застосувати до засуджених суворіше покарання, яке відповідало б характеру вчиненого та даним про їх особи. А ще - стягнути з Львівської залізниці матеріальну та моральну шкоду в розмірі 300 тисяч гривень та притягнути до кримінальної відповідальності за ст. 272 ч.2 КК України Королюка В.Г. та Волянського А.І. До честі апеляційного суду Закарпатської області, він ухвалив вирок Великоберезнянського районного суду від 17 листопада 2005 року щодо засуджених Ігнатенка Петра Михайловича та Українця Степана Петровича скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до цього ж суду в іншому складі. Засідання суду було призначено на березень 2006 року. Та коли ми на нього прийшли, суддя сказав, що його не буде, бо справу забрала до себе Ужгородська транспортна прокуратура. Обіцяла повернути через місяць. Однак вказаний термін пройшов, а справу ніхто й не думав повертати. Хочу сказати, що вона свого часу вже знаходилася в Ужгородській транспортній прокуратурі. Вів її слідчий Стахов Ю.В. Однак ні разу ні мене, ні членів моєї родини ніхто не викликав для надання роз’яснень по суті. Слідство проводилось без нашого відома та відома зацікавлених в цьому осіб. Приблизно через тиждень-півтора я сам поїхав до Ужгородської транспортної прокуратури. Мені сказали, що слідство веде слідчий прокуратури Стахов Ю.В., з яким у мене вперше відбулася розмова по суті справи. Я спитав, як іде розслідування і хто є винуватцями загибелі мого сина. Слідчий відповів мені, що він ще не в повному обсязі вивчив справу. Але, виходячи з матеріалів розслідування, винуватцями є три особи. Я ще спитав його, чи є якісь пом’якшуючі обставини для винних у загибелі Михайла, на що Стахов відповів: «Вони вбили вашого сина, а ви ще думаєте про пом’якшуючі обставини». Після його слів я знітився, попросив у слідчого вибачення і поїхав додому. Приблизно через тиждень я знову приїхав до Стахова Ю.В. Він сказав, що все добре, справу перекваліфіковано із ст. 271 ч.2 на ст. 272 ч.2 та додав, що винними він уже вбачає тільки двох осіб. Дав мені підписати листок паперу та сказав, що там написані мої права, які я маю. Далі порадив знайти собі адвоката. Адвоката я знайшов. Ми завірили відповідні документи у нотаріуса і принесли Стахову. Він їх прийняв та сказав, що цей юрист визнається адвокатом для провадження моєї справи. В кінцевому результаті, коли я прийшов до Стахова з адвокатом, він сказав, що усуває його від справи, нічого нам не пояснивши. Лише додав, що з матеріалами справи я ознайомлений і тому направляє її в суд. Я заперечив факт ознайомлення з матеріалами справи. Все це призвело до мого нервового стресу та лікування по лікарнях. А обвинувальний висновок, зроблений цією транспортною прокуратурою - взагалі «шедевр». Нема ні підпису навпроти прізвища Ужгородського транспортного прокурора, молодшого радника юстиції Кудільчака О.В., де стоїть грізне «Затверджую», ні печатки, як це вимагається по закону. Нема підпису й слідчого цієї прокуратури Стахова Ю.В. З чого б це??? І ось справу із суду знову забрав (на яких підставах?!!) той же слідчий Ужгородської транспортної прокуратури пан Стахов. На мої резонні запитання, чому він так поступає, зрозумілої і чіткої відповіді не дає. Мовляв, взяв, бо треба дещо дорозслідувати. Затримку з поверненням справи до суду мотивує браком часу. Але обіцяє зробити це то через місяць, то через два. Така ситуація триває уже понад 7 місяців. Зі всього видно, що справу гальмують. Думається, що не за «спасибі». Адже винуватці трагедії, жертвою якої став мій син, мешканці того ж Великого Березного, де проживаємо й ми, прямим текстом говорять, що їх багато, гроші у них є, то й правда буде на їх боці. Мовляв, ми з дружиною лише тратимо час та свої нерви і здоров’я, якого вже й не маємо, оскільки біда ще нікого не красила та років життя не добавляла. Звичайно, грошей великих у нас нема. Але ми маємо надію, що Бог є на небі і він таки допоможе нам добитися спаведливості. Саме він і напоумив нас звернутися до редакції газети «Правозахист», яка стільки робить для таких, як ми. Хочемо, аби про те беззаконня, яке дозволяють собі за кругленькі «гонорари» окремі служителі Феміди Закарпаття, знали люди. Можливо, хоч це зупинить тих, хто мав би дотримуватись закону, а не чинити всупереч йому та й здоровому глузду взагалі. З повагою та надією ФЕДІР ДУПІРЯК, смт. В.Березний
jgkgkjg: Дев’ятого червня 2006 року в селі Ізки Міжгірського району біля 21 години я, Гавріш Володимир Михайлович, мешканець цього ж населеного пункту, йшов у напрямку його центра. А назустріч мені, по протилежній смузі руху, їхав на своїй іномарці Лапко Михайло Васильович, зять мого нанашка Багая Івана Федоровича, який працює в міліції Воловецького району. Ніякого іншого транспорту на той момент на дорозі не було. Однак Лапко ні з того, ні з сього різко вивернув кермо і виїхав на смугу, по узбіччі якої я йшов, оскільки тротуарів у селі нема. Водій збив мене, однак не зупинився, аби надати допомогу, а спокійнісінько поїхав собі далі. Зупинився десь метрів за 50-100, повернувшись знову на свою смугу руху. Із розповіді очевидців, він так і не підійшов до мене. Інші люди викликали швидку допомогу, допомагали лікарям класти мене на носилки та нести їх до машини. Так я опинився у Міжгірській районній лікарні. Дружина Марина про наїзд на мене не знала, оскільки на той час знаходилася вдома з нашим маленьким сином Сергійком, якому рік і дев’ять місяців. Про нещастя їй вранці наступного дня повідомив телефоном мій брат. Коли Марина приїхала в лікарню, то застала там подружжя Лапків - Михайла та Оксану. Вони дуже просили не заявляти про те, що сталося, в міліцію. Обіцяли оплачувати моє лікування до повного одужання. Михайло навіть підтвердив їхні обіцянки розпискою такого змісту: «Розписка. Дана мною, гр-ном Лапко Михайлом Васильовичем, 1971 року народження, мешканця с. Ізки, 69, в тому, що я зобов’язуюсь гр-нові Гаврішу Володимиру Михайловичу всьо лікарство оплачувати. Розписка написана мною власноручно». Оскільки ми по природі люди неконфліктні, то повірили і обіцянкам, і розписці. Дружина не стала нікуди заявляти. А справи з моїм здоров’ям виявились досить поганими. Лікарі констатували струс мозку, забій правої руки, перелом лівої ноги. Про те, що у мене ще й перелом сьомого шийного хребця, ще ніхто не знав. Але почував я себе вкрай зле. Та в обласну лікарню ніхто мене не поспішав відвозити. Оскільки дружина змушена була сидіти вдома з маленькою дитиною, біля мене була її бабуся. На третій день мого перебування в Міжгірській лікарні голова Ізківської сільради Степан Савчур на прохання Лапка привіз до мене із Воловця співробітників міліції. Як розповіла бабуся, вони зразу ж стали виганяти її та медсестру з палати, погрожуючи в іншому разі силоміць викидувати їх за двері. Зрозуміло, що жінки залишили приміщення. Коли ж бабуся зазирнула до палати, то побачила, що міліціонери забирали з моїх рук якісь папери, які вони заставляли мене підписати. Будучи в напівпритомному від болю стані, я не міг прочитати, що там написано. Можливо, то була заява, що я не маю до Лапка ніяких претензій, що хотів покінчити самогубством та сам кинувся йому під колеса чи так його загіпнотизував, що він, бідолаха, не зміг впоратися з керуванням та здійснив на мене наїзд. Думаю, що щось у цьому роді, бо інакше б Лапко так себе вільно не почував та не говорила б його Оксана по селу, що вони заплатять судам, прокуратурі, лише не нам. Але повернемось ще до мого перебування в Міжгірській лікарні. Бачачи, що мені не кращає, моя дружина забила на сполох, вимагаючи госпіталізувати мене в обласну лікарню. Зрозуміло, що потрібні були кошти. Лапки дали їй 100 доларів США. Однак тих грошей вистачило хіба що на оплату роботи лікарів, якщо так можна висловитися. А матеріали та інструменти залишилися неоплаченими. Мені зробили дві операції: повністю викинули сьомий шийний хребець, замінивши його керамічним, та поставили пластину на нозі, закріпивши кістки спеціальним апаратом, вартість якого також потрібно погасити. На все це нам видали відповідні чеки. Сума - понад 5 тисяч гривень. Однак ми цих грошей не маємо. З дому на моє лікування винесли все, що могли, попродали телят та корову. Дружина не працює. Бо знаходиться у відпустці по догляду за дитиною. Я вже півроку перебуваю на лікуванні, пересуваюся на милицях. Лікарі кажуть, що ще стільки ж з мене ніякого робітника не буде. Як нам жити? Дружина, бачачи, що Лапко не спішить виконувати свою обіцянку оплачувати лікування до повного мого одужання, 16 червня написала заяву у прокуратуру Міжгірського району. Її слідчий Бобонич Володимир Васильович тримає її без руху. Спочатку казав, що нічого не може зробити, бо потрібні висновки судмедексперта, а він у відпустці. Так тривало три місяці. Правда, в таку довгу відпустку аж ніяк не віриться, бо такої просто в природі не існує. Зрештою, коли довгоочікуваний судмедексперт таки появився на горизонті, то він зробив вельми цікавий висновок, думаю, що не за «дякую»: я сам вискочив на смугу, по якій рухався Лапко. А Лапка на цей момент засліпила зустрічна машина (якої не було і близько!!!). Щось дивне стало творитися із свідками трагедії. Зразу після неї наш сільський священик отець Віктор Басараб, біля хати якого вчинено наїзд, розповідав моїй дружині і моєму братові, як все відбувалося. Навіть крейдою обмальовував місце, де я лежав. А після відвідин до нього працівників міліції вже твердить, що нічого не бачив. Вийшов, мовляв, на вулицю вже тоді, коли я лежав на узбіччі, збитий машиною. Мало того, священик, свідок Михайло Томинець та сільський голова заперечують присутність там неповнолітнього Юрія Чорнея, який один не відмовився давати правдиві покази, не пішов на повідку міліції. Справа й досі у Міжгірській районній прокуратурі. Не можна ніяк домогтися, аби хтось сказав, на якій вона стадії. Коли туди приїздить моя дружина, то всі від неї намагаються втекти. Воловецька міліція нічим не хоче допомогти, мотивуючи тим, що аварія сталася на Міжгірщині. Слідчий прокуратури Міжгірського району годує нас одними обіцянками, що все буде добре, що над справою працюють. Однак ми маємо в цьому великий сумнів. Чому? А причин для цього досить багато. Машину, яку забрали від Лапка на штрафмайданчик до закінчення розслідування та винесення вироку, йому віддали. Пан міліцішта їздить, куди йому потрібно, хоч права у нього також забрали співробітники того ж відомства, у якому він працює. Та й трудиться Лапко на тому ж місці, де й раніше. Ніхто його від роботи не відсторонив за наїзд і нанесення значних травм людині. На наше запитання, як це може бути, слідчий відповів, що він не має права не віддати машини її власникові, а також затримувати його права. Тому віддав їх, знявши з них копію для себе. Щодо роботи - то й там він нічого вдіяти не може. Ще перед аварією ходили селом чутки, що за якісь провини Лапка хочуть звільняти з правоохоронних органів. Однак сестра його дружини працює в Голландії, висилає їм гроші, машини (однією з них і скоєно на мене наїзд), то мав чим «помазати», де треба, тому й залишився на місці, зразу ставши «добрим співробітником». Найбруднішим у цій історії є те, що наїзд на мене (на тому стоїть вся наша родина) не був випадковим, а був актом помсти. За місяць перед тим Лапко Михайло разом з дружиною і тещею вигнали з дому мого нанашка, тестя Лапка, Багая Івана Федоровича. Він тинявся після роботи по людях, ночував у тих, хто погоджувався його прийняти. Звичайно, що мене боліло за нього серце. Тому 9 червня 2006 року я пішов додому до Лапка та намагався і його дружину Оксану, і дружину нанашка присоромити, взивав до християнського милосердя. Не кричав на них, не погрожував, а лише всовіщав. А через годину Лапко, якого перед тим люди бачили за вживанням спиртного, скоїв на мене навмисний наїзд. Не виключаю, що з метою лише полякати мене, однак не розрахував та збив, сильно травмувавши. Загнані в глухий кут безце- ремонністю і нахабством Лапків та бездіяльністю і зволіканням Міжгірської районної прокуратури, ми вирішили звернутися до редакції газети «Правозахист». Зробити це радили нам і в районі, і в обласній лікарні. Можливо, хоч її журналісти допоможуть зрушити нашу справу з мертвої точки. Ми хочемо, аби міліцішта Михайло Лапко виконав свою обіцянку та в повному обсязі оплатив моє лікування, оскільки він є причиною того, що я мало не став інвалідом. Правда, ще ніхто не знає, як я почуватиму себе у майбутньому і як зможу заробляти, аби утримувати сім’ю. До аварії я їздив на заробітки. З того й жили. А ще - щоб відшкодував нам моральні збитки, яких ми зазнали з його «ласки» та з «ласки» його сім’ї. А ще хочемо, аби Лапка З повагою ВОЛОДИМИР ГАВРІШ, с. Ізки на Міжгірщині.
jgkgkjg: В ході досудового слідства, проведеного Хустською міжрайон- ною прокуратурою по кримінальній справі, порушеній 26 трав- ня 2006 року стосовно секретаря Кошелівської сільради Дячок Н.Ю., встановлено, що 14 квітня 1998 року на 1-й сесії 23 скликання Кошелівська сільрада рішення про виділення Курті І.М. земельної ділянки площею 0,12 га в с. Кошелево по вул. Шевченка, 37, не приймала. Кримінальна справа по обвинуваченню Дячок Н.Ю. за ст.ст. 364 ч.2, 366 ч.2 КК України 26 червня 2006 року направлена для розгляду по суті в Хустський районний суд. Відповідно до вимог ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками та земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Відповідно до п.5 ч.2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», при виявленні порушень закону прокурор або його заступник мають право звертатись до суду із заявою про захист прав і законних інтересів громадян, а також підприємств та інших юридичних осіб. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою. Однією із форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, коли порушуються інтереси держави або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. У результаті порушень земельного законодавства заподіяна шкода державним інтересам в особі Кошелівської сільської ради, що відповідно до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для представництва міжрайпрокуратурою інтересів сільської ради в суді. На підставі наведеного, керуючись ст. 45 ЦКК України, ст. 158 Земельного кодексу України, ст.ст. 5, 36-1 Закону України «Про прокуратуру» пан Савинець і ставить питання про визнання акту на право приватної власності на землю Курти І.М. недійсним. Журналісти газет «Эхо Карпат-реформа» та «Правозахист» за поданою заявою пана Курти І.М. провели розслідування. Вони вважають, що: - Позовна заява Хустського міжрайонного прокурора Савинця В.В. не може бути призначена до розгляду через порушення матеріального та процесуального права, що в дальнійшому стане підставою для скасування рішення суду, оскільки в порушення норм матеріального права - ст. 121 Конституції України «Про прокуратуру», прокурор мотивує підстави звернення до суду необхідністю захисту інтересів держави в особі Кошелівської сільради. При цьому взагалі відсутнє трактування в позовній заяві того, в чому саме полягає порушення або загроза таких інтересів держави. Незрозумілим є і те, чому саме прокурор (напевно, помилково?) вважає Кошелівську сільраду органом державної влади чи управління, тоді як така відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є органом місцевого самоврядування. А з цього випливає, що прокурор вийшов за межі наданих йому повноважень. Не відповідає дійсності і твердження прокурора про те, що державним інтересам в особі Кошелівської сільради заподіяна шкода, оскільки земельна ділянка відносилась до житлового будинку Курти І.М. (див. свідоцтво про право ососбистої власності, видане Кошелівською сільською радою від 7 квітня 1998 року та розпорядження голови Кошелівської сільської ради від 6 квітня 1998 року за № 13), який у подальшому був подарований Курті Івану Михайловичу. Державний акт на право приватної власності на землю виданий Курті І.М. 17 грудня 2001 року, який просить скасувати прокурор, не може бути визнано недійсним, оскільки сам позивач не ставить питання про скасування рішення саме Кошелівської сільської ради від 14 березня 1998 року. Окрім того з’ясовано, що позовна заява прокурора не може бути розглянутою разом із кримінальною справою, оскільки вона внесена в порядку цивільного судочинства, а не в порядку ст. ст. 28, 29 КПК України. Тому позовна заява Савинця В.В. подана до суду з порушенням норм цивільного процесуального законодавства, зокрема: а) відсутні додаток з переліком доказів, що позбавляє гр. Курту І.М. належним чином підготуватися до захисту; б) не вказано адреси та засобу зв’язку всіх сторін; г) прокурор не звільняється від сплати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а несплата є підставою для залишення позову без розгляду. Виходячи з вищенаведеного та перевіривши Державний акт на право приватної власності на землю, виданий Курті І.М. 17 грудня 2001 року та витяг з рішення 1-ї сесії 23 скликання Кошелівської сільської Ради народних депутатів, а також «Договір дарування», редакція та журналісти газет «Эхо Карпат-реформа» та «Правозахист» не виявили ніяких порушень з боку гр. Курти І.М., які б могли бути причиною для подання позовної заяви (в порядку ст. 45 ЦПК України) Хустським міжрайонним прокурором Савинцем Василем Васильовичем у Хустський районний суд про визнання Державного акту на право приватної власності на землю гр. Курти І.М. недійсним. Оскільки у позовній заяві не йде мова про скасування рішення Кошелівської сільської ради, то відповідно до ст.ст. 48, 50 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-ХІІ «Про власність» та відповідної статті ЦК щодо спорів про захист прав власників земельних ділянок, стороною яких є громадянин, застосовується трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбачене законом (Постанова Пленуму ВС України від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»). І на закінчення дозвольте Вас запитати,вельмишановний пане прокуроре Савинець, чи Ви завжди подаєте такі позовні заяви до суду на законослухняних громадян України через 5, 7 років, а можливо й більше, з порушенням норм цивільно-процесуального законодавства та з застосуванням більше трирічного строку позовної давності?..
jgkgkjg: Наш герой, Сергій Химен- ко, свою історію про по- чесну службу в армії, про яку він мріяв, почав з того, що після закінчення Дніпропетровського національного університету, навесні 2003 року, підписує контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, який набуває чинності 9.04.2004 року. Саме за ним він і проходив військову службу у військовій частині АО474 залізничних військ Міністерства оборони України на посаді інженера будівельно-відновлювальної частини. Але тут сталося непередбачене – Указ Президента України № 46/203 від 27 січня 2003 року «Про передачу залізничних військ Міністерства оборони України Міністерству транспорту та зв’язку”. У зв’язку з ліквідацією вказаних військ, згідно поданого ним рапорту, його було переведено в Державну спеціальну службу транспорту Міністерства транспорту та зв’язку, де він до теперішнього часу і проходив службу на посаді старшого інженера будівельно-відновлювальної частини Т 0300. Однак так сталося, що Державна спеціалізована служба транспорту не підписала з Сергієм Хименко контракту про проходження служби у Державній спеціальній службі транспорту, а попередній квітневий контракт 2003 року втратив чинність відповідно до пункту 13 Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України, яке затверджено Указом Президента України від 7 листопада 2001 року № 1053/2001, що встановлює, що чинність контракту з військовослужбовцями, переведеними із Збройних Сил України до інших військових формувань з виключенням зі списків особового складу Збройних Сил України, припиняється. ФАЛЬШУВАННЯ ПІДПИСУ Так і виникла ситуація, що молодий офіцер з момен- ту переведення в Державну спеціальну службу працював без контракту. А тут згодом сталася ще одна не менш вражаюча подія. Сергію Хименко випадково стає відомо, про наявність контракту від 1.11.2004 року, який він нібито уклав з Державною спеціальною службою транспорту, згідно якого і має там проходити військову службу. Однак Сергій Хименко чітко знав, що цей контракт він не підписував, що підпис за нього було поставлено іншою особою. Відразу ж офіцер вирішив ознайомитись із ним. При цьому сплили ще й інші, не менш цікаві обставини – умови контракту, за якими він у цій службі мав служити... 5 років. З цим молодий офіцер не погодився і звернувся в суд із позовом про визнання недійсним контракту на майбутнє. Свої вимоги він мотивував тим, що відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочинною є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.. Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є його невідповідність вимогам ст.203 цього Кодексу. За вказаних обставин Сергій Хименко і вважав, що контракт від 1.11.2004 року, як такий, що ним не підписувався і не укладався, є нікчемним. І, на підставі статті 3 ЦПК України, попросив суд порушити провадження у справі. В порядку підготовки справи до розгляду витребувати у відповідача оригінал контракту від 1.11.2004 року з ним та призначити у справі почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставити питання щодо визначення належності йому підпису у контракті від 1.11.2004 року. Визнати контракт від 1.11.2004 року між ним та Державною спеціальною службою транспорту недійсним на майбутнє. 3 метою забезпечення позову попросив заборонити відповідачу відряджати його за межі Закарпатської області. А також стягнути з відповідача на його користь витрати з оплати послуг адвоката. „СОН” ПРОКУРАТУРИ Призначена судом експер- тиза зробила висновок, що підпис Сергія Хименко на зазначеному контракті є підробним. Згодом суддею Ужгородського міскрайонного суду Івашковичем І.І. було винесено постанову, якою позовні вимоги Сергія Хименко було задоволено і стягнуто з Державної спеціальної служби транспорту на його користь 1500 гривень витрат на отримання юридичної допомоги та на користь держави 51 гривню держмита. Однак на цьому його пригоди з фальшованим контрактом не закінчилися. На молодого офіцера як під час суду, так і після нього, коли він, посилаючись на постанову суду, подав рапорт на звільнення, почався тиск. Були погрози. Захищаючи свої права, Сергій Хименко подав заяву у Військову прокуратуру Ужгородського гарнізону О.Демківу, в якій повідомив про суд, призначення ним почеркознавчої експертизи, за якою було встановлено, що підпис на вказаному контракті вчинено не ним. Що постановою суду від 13 вересня 2006 року контракт було визнано недійсним на майбутнє. Зокрема вказав: „За час розгляду справи в суді з боку посадових осіб Держспецтрансслужби різних рівнів підпорядкованості мені неодноразово було запропоновано відкликати позовну заяву та швидко звільнитись з військової служби за службовою невідповідністю. Нещодавно, ознайомлюючись зі своєю особовою справою, я побачив у матеріалах справи два підписи, вчинені від мого імені іншою особою, які нібито доводять те, що я був ознайомлений з фактом укладання контракту від 1.11 2004 року”. Повідомляв прокуратуру про подання рапорту на звільнення. Просив порушити кримінальну справу за фактом фальсифікації його підпису в контракті та вжити інші заходи по його захисту до завершення процедури звільнення на час розгляду справи в апеляційному суді. Андрій Сотніков, м. Ужгород Від редакції. Минув місяць, а від військової прокуратури ані гу-гу, вона перебуває майже в летаргічному сні. Цікаво, чим це так можна було зацікавити військового прокурора, щоб він забув про вимоги Процесуально-кримінального кодексу України з конкретними термінами на розгляд подібних заяв про злочин?! Доводимо до пана прокурора, що в його діях ми вбачаємо ознаки корупції, про що будуть повідомлені відповідні інстанції. При цьому радимо запастись папером, і не тільки... У цій військовій частині це не єдиний такий випадок з фальшуванням підпису в контракті. Надто паскудним у цій історії є те, що, як ви бачите, шановні читачі, командування частини настільки зневажає особовий склад, зокрема офіцерів, що дозволяє собі, не питаючи їх, підписувати за них контракти про проходження військової служби. Ото військо! Ото мораль! Відношення до людини як до гарматного м’яса! Саме з цих причин дехто в очікуванні пенсії мовчить. Хтось не хоче піднімати це питання, мовляв, його все задовольняє. А хтось вичікує, чим уся ця історія закінчиться, щоб і собі піти цим же шляхом. До речі, за цим фактом фальшування підписів командуванням проводилася перевірка, яка констатувала, що усі контракти підписувалися пакетом... тобто, слід розуміти, майстром фальшування підписів. А прокуратура спить і бачить чи то рожеві, чи то зелені сни... Про перебіг подій у цій справі – у наших подальших випусках.
jgkgkjg: 27 листопада 2005 року у клубі села Росош Сва- лявського району проводилась дискотека. Шипович Марина Василівна зі своїми подругами теж вирішила прийти сюди у вільний від навчання час. Вона є студенткою, і їй також хотілось духовно відпочити, гарно і весело провести вечір. Але дівчині на цей раз не поталанило. На дискотеку прийшли хлопці із сусіднього села Дусино. Між ними і місцевим парубком виникла сутичка. Тоді гості вирішили поїхати за підмогою в село Стройне. Завідуюча клубом припинила дискотеку, щоб уникнути бійки у цьому закладі культури. Тоді дівчата вирішили зайти на сік у кафе, яке знаходиться у приміщенні клубу. До них за столик підсів той хлопець, з яким у дусинців виникла сутичка. Не встигли дівчата випити замовлений напій, як їх столик перекинули. Виявилося, що це зробив Господарь І.Є. зі Стройного, який зі своїм односельчанином Островкою І.І. прийшли на підмогу друзям із Дусина. Ігор Островка розмахнувся бітою, яку тримав у руках, маючи намір вдарити нею хлопця, котрий чимось не вгодив гостям. Однак промахнувся та влучив Марині Шипович у голову. Від удару дівчина втратила свідомість. Побачивши, що накоїли, «підмога» зі Стройного налякалася та почала тікати з кафе. Бармен цього закладу встиг вирвати з рук Ігора Островки біту. Дівчата викликали карету швидкої допомоги, якою Марину Шипович доставили у Свалявську районну лікарню. Лікарі Башта і Гулей надали дівчині допомогу, наклавши їй шви на рану голови. Потерпілу було госпіталізовано в травматологічне відділення з діагнозом «Забійно-рвана рана тім’яної ділянки, струс головного мозку з розсіяною неврологічною симптоматикою, ЗЧМТ». Дівчата, які були з нею, заявили про цей трафунок у міліцію. Через кілька днів Марина Шипович отримала звідти відповідь, що винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діях хлопців із Стройного складу злочину. Згодом вияснилось, що тодішній начальник кримінального розшуку Жиганський В.Ю. є родичем хлопців, які покалічили дівчину. Цей пан є ще й чоловіком голови Свалявського районного суду Жиганської Наталії Михайлівни і на даний час займає посаду начальника Воловецького РВ УМВС України в Закарпатській області. Марині Шипович підказали, що біта, якою їй нанесли травму, знаходиться у бармена кафе. Вона попросила віддати речовий доказ їй. Отримавши біту, Марина вдруге звернулася до Свалявського РВ УМВС. На цей раз вже до його нового начальника Сверловича В.М., який взяв цю справу під особистий контроль. Розпочалося слідство. Після нього справу було направлено до Свалявського районного суду для винесення вироку та притягнення злочинців до відповідальності. Однак згадаймо, хто цим судом керує. Так, пані Жиганська, яка також є родичкою тим, кого треба було судити за вчинене. Не довго думаючи, вона повернула справу на дорозслідування. Слідство тривало ще три місяці. Після цього справу знову було направлено до Свалявсь- кого районного суду. Та суддя вдруге повернула її у райвідділ міліції, де справа знаходиться до цього часу. А хлопці зі Стройного, які вчинили злочин, покалічивши ні в чому не винну людину, ходять собі на волі, ніби нічого й не сталося. Та й чого їм переживати, маючи таких впливових родичів у суді, які заступляться за них? Мама Марини Шипович з гіркотою каже: - Пройшло 10 місяців, а ми не можемо домогтися справедливості. У Марини сильні головні болі, які не припиняються. Багато грошей витрачено на її лікування. А скільки ще потрібно буде витратити – одному Всевишньому відомо. Ми звернулися до медиків Мукачева з проханням про комп’ютерне обстеження. Злочинці ж сміються і ходять собі, досі не понісши ніякого покарання. Ігор Островка зі своїм шваґером приходили до Марини на роботу і погрожували, що вони поставлять її на місце. З цього приводу у неї є свідки і про цей випадок вона заявила у міліцію. Ми перебуваємо у стані відчаю та втрати віри у справедливість. Виходить, що людину можна покалічити, навіть вбити, а за гроші можна відкупитись від відповідальності. ПЕТРО ЛАТІРСЬКИЙ, м. Свалява. Від редакції. Вельмишановні пани Жиганські! Як на нас, то держава довірила вам міліцейський мундир та суддівську мантію не для того, аби обілювати своїх родичів-злочинців, а для того, аби карати всіх, хто того заслужив, бо закон для всіх писаний однаково. Якщо ж ви вважаєте інакше, то залишаємо за собою право апелювати до вищих інстанцій, аби вони втрутилися і вирішили, чи ті ви особи, яким варто доручати такі відповідальні пости, де треба бути кришталево чистими як помислами, так душею і діями. Наразі ж сподіваємося, що дослухаєтеся до наших слів та виправите свої помилки, які нічим іншим, як зловживанням службовим становищем, ми не вважаємо. А це, як ви знаєте, карається по закону.
jgkgkjg: КУДИ ВПАЛА АБО СТЕКЛА ЗАКАРПАТСЬКА ПРОКУРАТУРА? Обласний прокурор пан Ю.Бенца на черговому брифінгу для своїх, тобто “білих” ЗМІ, наголосив, що вона впала нижче плінту са. Шкода, що не було кому поцікавитися, що він мав на увазі, та прослідкувати подальший хід його думок, адже нижче плінтуса розміщають комунікації, в тому числі і каналізацію, в яку можна не тільки впасти, а й стекти. Може, пан обласний прокурор саме це і мав на увазі? Якщо це так, то нам залишається тільки привітати його з тенденціями зростання так потрібної цій установі самокритики. Але мова піде не про плінтуси та каналізацію. А про причини, за якими уводиться цензура на обласні видання, які не мають права приходити на брифінги до обласного прокурора. Серед них саме ті, які ще намагаються захищати права людей, викривати факти зловживань та корупції в органах влади. На сьогоднішній день у чорних списках газети „РІО”, „Трибуна”, „Вісті тижня”, „Моя новинка” і, зрозуміло, „Правозахист”, у якого, мабуть, до прокуратури більш за всіх запитань, адже права людини – це наша тематика. Але пана прокурора проблеми порушень прав людей не цікавлять, адже їх потрібно вислуховувати та вживати заходів проти тих, хто їх порушує. Є й інша причина. Численні факти зловживань та розкрадань як з боку працівників прокуратури, так і органів влади, про які представники цих видань, не дивлячись на всі посади та ранги, спитають, бо виконують свій громадянський обов’язок. А пану прокурору є чого боятися. Чого варта одна тільки історія з таємними могильниками для „Премікса”, адже по цих фактах треба проти винних порушувати кримінальні справи та притягати їх до відповідальності. Є багато іншої, не менш жахливої інформації про екологічні порушення та зловживання з боку влади, стосовно яких без карних справ просто не відповісти... Чи, наприклад, розібратися ще в такому ж, не менш цікавому питанні про виділення влітку цього року 70 мільйонів гривень на МНС, на антипаводкові заходи на Закарпатті. Тобто на будівництво дамб, берегових укріплень тощо. І куди ж поділися ці гроші? І що найбільш цікаве за них побудовано і де воно знаходиться?! І чи знаходиться взагалі? Як бачите, шановні читачі, питань багато, а вирішувати їх нема кому. Саме з цих причин ЗОО ВГО „Правозахист” та інші громадські організації мають намір ініціювати звернення до прем’єр-міністра України, голови Верховної Ради, Президента держави, керівництва Генеральної прокуратури про зміщення з посади обласного прокурора пана Ю.Бенци як такого, який не справляється з покладеними на нього обов’язками і фактично своїми діями підриває авторитет влади.
jgkgkjg: ВИМАГАННЯ ХАБАРІВ… ПРАВООХОРОНЦІВ НЕ ЦІКАВИТЬ?! У минулому номері газети «Правозахист» ми надрукували за- мітку: «Лікнеп для прокуратури, або що стоїть за порушенням кримінальної справи», в якій мова йшла про те, як одна з районних прокуратур, в інтересах приватної особи, порушила кримінальну справу, яка за усіма ознаками мала б розслідуватися податковою міліцією. Про те, що людину, яка є науковцем і нічого не скоїла, бо є тільки співзасновником фірми, до того ж без права підпису, якою керували інші та розкрадали, почали тягати на дивні допити. Саме в них цей науковець і вбачає ознаки злочину – вимагання хабара. Найбільш цікаве те, що протягом тижня, що минув, жодна правоохоронна структура не виявила інтересу до публікації, в якій вбачаються ознаки злочину – вимагання хабара. Може, читати не вміють?! Не поцікавилися наші правоохоронці, що це за прокуратура і що це за така «крута кримінальна справа». А вона, до речі, є цікавою, адже в ній фігурують факти викрадення матеріальних цінностей на суму 90 000 доларів США тими особами, які і написали заяву на науковця, що, за дивних обставин, прокуратуру не цікавить. А цікавить їх чомусь несплата податків у розмірі 12 000 гривень цими ж підприємцями, які намагаються перекласти вину на непричетного науковця. Саме в цьому, в діях прокуратури, вбачається вимагання хабара – інакше дії посадовця та його керівника пояснити неможливо. Чому правоохоронці цього не бажають бачити? Що більш конкретне потрібно їм для порушення кримінальної справи за фактом вимагання хабара? Тому і не дивно, що обласна прокуратура, за словами її головного керманича пана Ю.Бенци, впала нижче плінтуса. Бо справжніми показниками роботи цього органу є не слова, а конкретні справи. Хоча чому дивуватись? На початку року ми друкували інформацію про те, що за підсумками роботи наша Закарпатська обласна прокуратура посіла почесне… 27 місце з 27 областей. Тобто перебралася майже у «підвали»… Чекаємо ваших дзвінків.
jgkgkjg: РЕЙДЕРСЬКІ МЕТОДИ НЕПРИПУСТИМІ Незважаючи на те, що в попередній публікації Тячівській міській раді нагадувалось, що їй варто дочекатися рішення суду, перш ніж домагатися бажаного силовим методом, була дана вказівка розігнати ринок “Гранат” у районному центрі силами Тячівського РВ УМВС. Вранці 17 листопада службові автомашини підрозділу ДАІ перекрили в’їзд на територію ринку, чим зірвали його роботу. 23 листопада наряд міліції знову забороняв працівникам ринку і підприємцям в’їзд на територію. 29 листопада міліція повністю зірвала роботу ринку. На всі запитання відповідь була одна: „Виконуємо рішення сесії”, але у рішенні сесії не йдеться про блокування нашої роботи. Ми зверталися безпосередньо до начальника Тячівського РВ УМВС з тим, щоб пояснити, що у нас є ухвала Господарського суду від 23.11.06 р., в якій мова йде про те, щоб вжити заходів до забезпечення адміністративного позову шляхом заборони вчиняти дії, направлені на виконання рішення Тячівської міської ради № 247 органами та установами, вказаними в пунктах 4-5 рішення, а також іншими особами. Однак, незважаючи на цю ухвалу, начальник міліції дає письмове розпорядження від 28.11.06 р. за №316 про вжиття дійових заходів щодо припинення торгівлі на території ринку „Гранат” з вимогою створення групи в кількості 25 працівників міліції і зобов’язанням мати при собі табельну зброю та спецзасоби. Хто дав право міліції діяти, як рейдери? Слід зауважити, що жодного разу міліціонери не показали свої посвідчення і не представилися, як цього вимагає ст. 5 Закону „Про міліцію”. Ці дії відбувалися 17, 23 та 29 листопада 2006 року і полягали в перешкоджанні господарській діяльності АПП „Гранат” шляхом активного впливу на підприємців ринку МПП „Гранат” з метою приниження торгівлі, що є також їх господарською діяльністю. Працівники Тячівського РВ УМВС неодноразово повторно, з використанням свого службового становища, протидіяли законній господарській діяльності підприємців ринку, протиправно вимагаючи припинити господарську діяльність шляхом перекриття доступу до торгових точок підприємців та блокування входу на ринок. Зловживаючи владою та своїм посадовим становищем, начальник Тячівського РВ УМВС, на догоду міському голові, давав своїм підлеглим вказівку блокувати роботу ринку МПП „Гранат”. Тим самим він умисно вчинив дії, які явно виходять за межі його службових повноважень. Заподіяно шкоду інтересам як окремим громадян підприємців, так і інтересам юридичної особи – МПП „Гранат”. За такі дії теж передбачена відповідальність.
1q2w3e4r5ty67: Мешканців гуртожитку в Ужгороді виселяють на вулицю! Сьогодні, 18 червня, 20 сімей, що мешкають у гуртожитку на проспекті Свободи в Ужгороді, подали заяву прокурорам Закарпатської області та обласного центру стосовно начальника відділу внутрішньої безпеки Ужгородської митниці, екс-начальника управління по боротьбі із економічними злочинами УМВС України у Закарпатській області. Мешканці гуртожитку стверджують, що їхні помешкання (21 квартиру) посадовець викупив у ВАТ «Будівельні матеріали» за 195 700 гривень (близько 40 000 доларів, тобто 1 905 доларів за одну квартиру) у 2004 році та оформив на свою дружину Н. Бігунець, а згодом переоформив на свого батька. Підприємство, стверджують мешканці, узагалі незаконно продало гуртожиток, включивши його у ліквідаційну угоду, при оформленні процедури банкрутства. Прокуратура Ужгорода порушали кримінальну справу за фактом незаконно продажу гуртожитку, проте закрила її за відсутністю доказової бази. А Господарський суд Закарпатської області визнав дійсним договір купівлі. Натомість, таке рішення скасував Вищий господарський суд України, повідомили ЗІКу в правоохоронній громадській організації «Карпатська варта». Мешканці проданого гуртожитку організували мітинг під стінами Ужгородської митниці, де заявляють, що не мають змогу придбати нове житло навіть у кредит та у разі виселення опиняться на вулиці з неповнолітніми дітьми. Проте одна з мітингувальників заявила, що більшість мешканців гуртожитку отримали квартири ще від підприємства, на якому працювали, а з гуртожитку не хочуть виселятися, бо там живуть їхні діти з уже власними сім’ями.
jgkgkjg: Потім до цього бізнесу до- далися „чорні”, живий то- вар – дівчата для борделів та хлопчики для гомиків, наркотики, зброя, цигарки, апаратура, ліс, сировина, продукти харчування тощо. Це ж Закарпаття! Це ж 4 кордони! Це ж такі можливості, що в інших регіонах і не снилося. Історія зберігає багато випадків, коли вантаж, перетнувши кордони України та прямуючи до Росії, просто по наводці грабувався... або бандитами, або працівниками міліції, СБУ... Тому і маємо суцільне диво під назвою „ментовщина”, „гебнявщина”, адже інакше назвати те, що відбувається на теренах України, просто неможливо. Хоча і дивуватися немає чого: яка „держава”, такі і „правоохоронні” органи, які за виключенням окремих диваків, працюють суто на себе. Розірвати цей злочинний ланцюжок у зв’язку із ситуацією, яка склалася, просто неможливо. Потрібна політична воля, відповідні кадри та розумний кадровий підхід, якого в Закарпатті фактично не існує Тому ці керівні „кадри” там зверху і тасують, наче карти в колоді, намагаючись витягнути для себе, і тільки для себе, свого „джокера”. У ПОШУКАХ „ТЕМИ” Підбір керівника на посаду начальника обласного УМВС – це важливе питання для керівника Міністерства, який працює на першу особу в державі. Це зрозуміло і не потребує роз’яснень, адже міліція, СБУ та прокуратура як в часи СРСР, так і „нової” України керівниками держави використовувалися, як каральні органи проти своїх громадян, партій та громадських об’єднань. Розмови про демократію є тільки розмовами. Доказом цього є закарпатські суди, в яких нині розглядаються кримінальні справи по звинуваченню тих чи інших працівників правоохоронних органів, які діяли не згідно Законів України і не власного бажання, а конкретної вказівки тої чи іншої посадової особи. І дивуватися немає чого. Правоохоронні органи – це корумпована, кланова система, якій розумні та віддані справі кадри не потрібні. Їй потрібні свої люди на потрібних місцях. Це і створило ситуацію, за якою саме корупція і доїдає цю державу разом з усіма гілками влади. Тому і не є дивним, що нині, як між „павуками” в банці за жирну „мушку” – грошовиту тему, що заплуталася в павутинні життя, і точиться запекла війна між нинішніми та колишніми правоохоронцями. Мова про боротьбу із організованою злочинністю вже якось не йде, адже саме вона є годівницею правоохоронних органів та судів усіх рівнів. Саме з цих причин кланова система, яка створилася в „державі” Україна, і працює суто на забезпечення теми, яка втілюється в життя саме за вказівкою “згори”... у якої вже давно протухла голова... КРАПЛЕНИЙ „ДЖОКЕР” Остання інформаційна війна, яка найбільш жор- стоко точилася в обласних ЗМІ, стосувалася минулого начальника УМВС в Закарпатській області генерала В.Варцаби і його команди – наближених керівників, які нині хто під слідством, хто звільнений на пенсію, а хто працює в інших областях. Слідуючи логіці римлян, які будь-яку подію тлумачили з позиції “кому вона вигідна”, а в нашому випадку мова йде про брудну інформаційну війну, то цілком логічно можна припустити, що друк анонімки на працівників закарпатської міліції в обласних ЗМІ 9 грудня 2006 року вигідний в першу чергу пану В.Варцабі та його людям, які прагнуть реваншу – повернення до влади, а вірніше до тих важелів, які дозволяють безкарно керувати контрабандними потоками та розкрадати наш край. Є серед них і такі, які встигають працювати на декілька фронтів. Такі собі політичні перевертні, які в силу своєї продажності та скаженої жадоби до грошей є особливо небезпечними і тому можуть навмисно закидати анонімний бруд в ЗМІ на своїх колишніх колег у сподіванні, що зможуть знову повернутись до корита. При цьому йде відповідне погодження як з політиками, так і силовиками, які мають реагувати на цей анонімний бруд, у черговий раз витягуючи цю, пробачте за вислів, ментівську “курву-перевертня” на владний міліцейський олімп. „Курви-перевертні” від міліції в нашій області усім відомі, тому немає потреби називати їхні прізвища. Хоча при необхідності я зроблю це у своїх наступних публікаціях. Але повернемося до В.Варцаби. Як не дивно, а нині майже всі забули, що саме діями В.Варцаби і була доведена “до ручки” закарпатська міліція, про що, наприклад, свідчить газета «Старий замок» №41-42 від 27.05.2004 року у статті „Хто зрадив міліцію Закарпаття, або Чому наших правоохоронців «ментами» називають”. Були і десятки інших публікацій як в обласних, так і республіканських ЗМІ, які пан В.Варцаба та його команда, яка нині рветься до влади, в суді не оскаржила, а відповідно визнала такими, що відповідають дійсності. Статистика річ вперта, а пам’ять читача дуже коротка, тому в подальших публікаціях я нагадаю читачам та нашим окремим керівникам, про що писали обласні та республіканські ЗМІ в 2004 - 2005 роках. ЗАКАРПАТСЬКІ ПЕРЕВЕРТНІ Як усі пам’ятають, по за- вершенні помаранчової революції генерала В.Варцабу змінив молодий підполковник Ю.Рахівський, який за два роки спромігся стати генералом. Мова не про законність чи незаконність дій міністра Ю.Луценка, який призначав та присвоював звання. Проти останнього антикорупційних справ не реалізовано, так що стверджувати про незаконність його дій не є можливим. Мова про інше. Підполковник Ю.Рахівський зі своїми підлеглими прийшов на цю посаду на хвилі помаранчевих подій. Якими вони були, штучними, спровокованими чи якимось іншими, відповідь дасть час. Бажаємо ми це визнавати чи не, але правда його призначення полягає в тому, що цю посаду він зайняв без хабарів... бо нічого на той час не мав, та у нього ніхто нічого і не просив. Зрозуміло, що його наступним логічним кроком було розігнання тієї бандитської зграї перевертнів, які роками наживалися на підприємцях та пересічних закарпатцях. Волання про те, що викинули найкращих, не відповідає дійсності. І це доводиться дуже легко, про що більш детально та конкретно розповім у подальших публікаціях. Важким було і напрацювання авторитету, адже і понині, як мені відомо, самі ж закарпатські працівники міліції виявляють у себе перевертнів. Так що стверджувати про те, що нічого не зроблено і що стало ще гірше, ніж при В.Варцабі, буде невірним. Закарпатська міліція однозначно стала чистіше. Наскільки – це вже інше питання. Але потрібно чітко усвідомлювати, що держава, яка б вона не була, це є живий організм, у якому, якщо вражений корупцією тільки суд, то важко хворіють усі. А коли смертельно вражені усі... органи влади та правоохоронні органи?! „ПОВІЯ” НА ЗАМОВЛЕННЯ Вдумайтесь, шановні чи- тачі, в подію, яка відбула ся. Перевертень від правоохоронних органів, рвучись до влади, звертається до тих, які відповідають йому по духу, і друкує анонімку. Ті, хто її друкує, чітко усвідомлюють, що це анонімка, бо вона не підписана. Відсутні і документальні докази. Та і звідки вони візьмуться, коли це брудна анонімка, зліплена з пліток та власних кримінальних схем? Її друк у громадській думці в один день перекреслює та паплюжить дворічні напрацювання тисяч людей, яких було звинувачено в участі та співучасті в бандитизмі, рекеті, тортурах, катуваннях, торгівлі людьми, зброєю, наркотиками, розвагами з повіями тощо. Тобто в усіх смертних гріхах, на перелік яких не вистачить не тільки Кримінального кодексу, а й самої Біблії, адже головний анонімник стверджує, що «має» майже 50 статей на подібну тематику. Нищівного удару друком цієї анонімки було нанесено і по журналістиці області, адже Вячеслав Федченко своїм кроком з друком статті – збірки пліток, бруду та власних кримінальних схем перевертня довів, що можна не поважати читача, видаючи анонімки за достовірні факти. Адже читач не знає, що комітет працівників міліції – це блеф, що звернення ніким не підписане, що немає доказів. На моє переконання, журналісти закарпатських видань мають дати оцінку діям В.Федченка. Своє слово має сказати і Закарпатська обласна організація Спілки журналістів України, відділ преси та інформації Закарпатської ОДА. Якщо серед журналістів завелися повії, то їх треба відмічати та відповідно „заохочувати” специфічними призами... До речі, стосовно повій. Після В.Варцаби та В.Буковчаника саме „злочинець” Ю.Рахівський запросив на міліцейську базу відпочинку в „Бабаєво”... священика для освячення приміщень... після оргій, які там організовувало минуле керівництво УМВС. У логіку анонімки та анонімників це не вписується, бо живуть та пишуть, як по собі. Залишилося хіба що над закарпатською міліцією, яка за результатами далеко не пасе останніх, організувати щось на зразок Нюрнберзького процесу – свій, Ужгородський! ГІДНА ВІДПОВІДЬ Маячня якась хворої на го- лову людини, скаже пе- ресічний читач, читаючи анонімку невідомого комітету офіцерів міліції. Так, маячня! Але не все так просто. Зрозуміло, що люди оскаржать у суді цей бруд, але ніхто не поверне закарпатській міліції, спаплюженої діями В.Варцаби та його команди, честі міліції. Багато з нинішніх працівників працюють чесно, захищаючи права людей і потроху піднімаючи авторитет та чесне ім’я правоохоронного органу. Тому порцію чергового, анонімного бруду потрібно розцінювати не інакше, як конкретні кроки з розхитування державності, навмисної дискредитації органів влади. Про що, на мою думку, керівництвом УМВС має бути зроблено відповідне звернення на ім’я Президента держави. Відповідь цій паскуді, яка для своїх цілей вигадала цілий комітет офіцерів і прикривається ним, має бути гідною. На моє переконання, начальник УМВС в Закарпатській області генерал Ю.Рахівський, якщо він вважає себе справжнім офіцером, не звертаючи уваги на цю анонімну маячню, має ініціювати та наполягати на перевірці, як це не смішно, цього бруду... щоб у подальшому покарати тих, хто навмисно підриває авторитет влади, свідомо дезінформує громадськість краю. Способів для цього достатньо. Гра в паплюження держави та її органів влади не має пройти. Саме тому мають бути отримані відповіді на питання, за що будується пан Ю.Рахівський, чи є порушення в тому, що він влаштував своє родичку на роботу із окладом у 600 гривень та інших фактах, наведених в анонімці. Я не є симпатиком помаранчевого режиму та самого Ю.Рахівського, з яким працював. Він ще дуже молодий офіцер для генеральської посади, але треба віддати належне – він спромігся поставити роботу в карному розшуку на належний рівень та переломити ситуацію в багатьох підрозділах. І не його вина, що десятки кримінальних справ за хабарі ламають наші „некорумповані” суди, які тим самим заохочують злочинність. На противагу нинішнім підпільникам, які спроможні хіба що писати тільки анонімки, ця людина, за що її неможливо не поважати, свого часу, коли ще невідомо було, хто прийде до влади, не побоялася на весь зріст виступити проти кучмівського режиму... І його на відміну від В.Варцаби підтримали офіцери, які створили комітет і поставили свої підписи! ПІДПІЛЬНИК „КІНДРАТ” Нині під час чергової кризи влади та протистояння між урядом та Президентом держави, привід дійсно вдалий для перетасовки „джокерів”. Тому спокійно можна власні бандитські та контрабандні схеми повісити на інших, волаючи, що звільнили найкращих офіцерів. Звідки ж тоді в них шикарні вілли та особняки вартістю від 500 000 та більше доларів США як в Україні, так і за її межами? Звідки шикарні авто від 50 000 доларів США і більше майже на кожного члена сім’ї та бізнес на десятки мільйонів доларів США? Що, все чесно зароблено на одну зарплатню?! Нині вони знову рвуться до влади... щоб мати ще більше грошей, торгуючи нашими дітьми, супроводжуючи нелегальні потоки. Контрабанду тощо. Чи це не так, пане анонімнику?! Подай голос, песиголовцю! Покажися, наш підпільнику „Кіндрат”! Чи, може, слабо!? Не покажешся, бо боїшся! Бо руки твої по лікті у крові. Чи, може, вже забув?! Але Бог про тебе не забув! І наостанок, ще одна невеличка ремарка. На мою думку, врятувати як українську так і закарпатську міліцію може тільки жорстка кадрова політика... часів СРСР, коли в нас не було начальників з місцевих. Закарпатець на посаді керівника УСБУ, прокуратури, УМВС – це перш за все кумівство та сімейна клановість. Нехай працюють генералами... на славу Закарпаття в інших областях. І нам спокійніше, і головне – зловживань менше. Але для цього, щоб запобігти остаточному руйнуванню держави, Президенту потрібно вже нині вводити в Україні надзвичайний стан і починати реальну боротьбу з корупцією... в першу чергу позбавивши суддів їхньої недоторканності. А далі чистити та чистити наше суспільство від усякого виду перевертнів... з повною конфіскацією усього незаконно нажитого. Далі буде. Віктор Балог, пенсіонер МВС, м. Ужгород.
jgkgkjg: На початку грудня майже всі закарпатські обласні видання отримали у свої поштові електронні скриньки шокуюче звернення від так званого комітету захисту працівників міліції – не учасників подій на стадіоні “Авангард” та помаранчевої революції, постраждалих від режиму Ю.¬Рахівського, яке згодом надрукували дві газети. Чому ми саме робимо акцент на словах “так званого”? Відповідь полягає у тому, що такого комітету в Закарпатській області ніколи не існувало і навряд чи він з’явиться в найближчий час. Нічого не поробиш, такий вже в наших закарпатців менталітет – усе робити чужими руками і після того, як все відбулося. Стверджувати це дозволяє сам матеріал, отриманий також і нами. Він ніким не підписаний і, зрозуміло, окрім електронних слідів – місця відправки, що також не важко встановити, не має юридичної адреси. Якщо говорити простіше, то закарпатські ЗМІ отримали анонімку, що має конкретну мету. (До речі, це далеко не перший випадок використання обласних ЗМІ для усунення зі своїх посад правоохоронних керівників з виводом на звільнені місця своїх людей. У минулому столітті цю традицію започаткувала нині майже зникла, а в той час найбільш потужна газета „Срібна земля”, яка спочатку воювала з професіоналом Ф.Дорчинцем, а потім усувала генерала Безбородого. – Прим. Редакції). Далі пішов друк цієї анонімки на шпальтах обласних видань. У газеті „Вісті тижня центр” вона вийшла в скороченому варіанті і без прізвищ. Причина зрозуміла. Досвідчений керівник видання, знаючи, що за друк анонімки можна отримати позов до суду, і не один, розумно відредагував текст, а повний текст передав до правоохоронних органів. На противагу цьому виданню, молодий редактор Вячеслав Федченко вирішив, чітко усвідомлюючи, чого він хоче та можливі наслідки, які неминучі, погнатися за дешевим скандалом і надрукував анонімку... І протягом одного тижня від скривджених офіцерів отримав кілька судових позовів. Не важко передбачити результати їхнього розгляду. На редактора, який за „30 срібляників” дав себе використати як „гарматне” м’ясо, чекає повний погром, бо довести з 95% надрукованого ним просто неможливо, оскільки воно не відповідає дійсності і є нічим іншим, як частково плітками, а також кримінальними схемами минулих перевертнів від міліції. Але мова нині не про це, а про газетний „піар”, який має на меті привести до владного обласного міліцейського „олімпу” того, хто і стоїть за ним. Адже відразу ж на перевірку цієї анонімки було підключено правоохоронців різного рівня. Саме з цих причин пропонуємо вашій увазі лист колишнього працівника міліції, який не рветься до владного корита, але має своє власне бачення подій, які чергово разу стали розгортатися на теренах нашої області. З метою безпеки, ми, наперекір його побажанню, змінили його прізвище, дещо відредагували. Текст друкується зі скороченнями.
jgkgkjg: Голові національного комітету по боротьбі з корупцією; Локотош Марії Михайлівни, вул. Л. Українки, 172, с. Видричка Рахівського району ЛИСТ-СКАРГА Обставини змушують мене звернутися до Вас за до- помогою, адже п’ять років оббиваю пороги Рахівської прокуратури з надією, що там знайду захист своїх прав. Я вже не пам’ятаю кількості моїх скарг, заяв до вищих інстанцій щодо бездіяльності прокуратури району та області з приводу притягнення до відповідальності посадових осіб, які взяли участь у підробці документів. А саме: 1) архітектора Копача І.І., який видав завідомо незаконний план перебудови Баранюку-Мишинському; 2) сільського голову Видричанської сільради Шемота М.М., який видав фіктивне рішення сільради; 3) екс-начальника Рахівського районного відділу земельних ресурсів Дзядіва Ю.Й., який видав землевпоряднику Видричанської сільради Калинюку В.В. абрис для виправлення цифр. Почну з того, що на ділянці 0,13 га проживає двоє господарів – я і моя донька (відповідна довідка сільради та документ про спадщину є). Отже, закид про те, що цю ділянку я займаю сама, є безпідставним. Але це так, для інформації. Суть же справи полягає в тому, що нашому сусідові Баранюку-Мишинському Василю Васильовичу, який проживає за адресою с. Видричка, вул. Л. Українки, буд. 174, захотілось, аби йому передали у приватну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,18 га, яка була виділена йому у постійне користування. З них 0,08 га – рілля, 0,07 га – сінокіс і 0,03 га вже забудована. Видричанська сільрада пішла Баранюку-Мишинському назустріч. Не знати з якого дива (про це можна лише здогадуватися), сільський голова Видричанської сільради Шемот М.М. підробив і видав про це незаконне рішення № 18 від 4 грудня 1997 року нашому сусідові. Що мої слова справді відповідають дійсності, є доказ. Це довідка № 18 начальника архівного відділу Рахівської райдержадміністрації Г.Кухар від 4 грудня 2002 року. У ній чітко і зрозуміло сказано: „Повідомляю, що в рішеннях сесій та виконкому Видричанскької сільради за 1997 рік рішення про передачу в приватну власність Баранюку Василю Васильовичу земельної ділянки немає”. Тобто злочин, вчинений посадовою особою Шеметом М.М. – очевидний. А далі начальник Рахівського районного відділу земельних ресурсів Дзядів Ю.Й. видав з архіву землевпоряднику Видричанскої сільради Калинюку В.В. абрис для виправлень. Архітектор Рахівського райо- ну п. Копач І.І. видав завідо- мо незаконний план перебудови Баранюку-Мишинському, в якому вказав розрив 1 м, що в натурі не існував і ні в якому документі не значиться. План виданий 10 квітня 2001 року, а землевпорядник Видричанської сільради п. Калинюк сам особисто 12 квітня 2001 року самовільно переніс огорожу на 1 м, збільшивши ділянку сусіда за рахунок нашої землі. Звичайно, що вся ця справа замішувалася на брехні, на брехні росла. У документах підроблено підписи мого чоловіка та підпис Костак І.Ю., цифри. З якихось незрозумілих причин за результатами обмірів ділянки Баранюка-Мишинського, проведених двома комісіями з участю помічника прокурора Рахівської прокуратури п. Чічака та помічника прокурора Ластовічака, земвідділом виготовлено дві схеми, які не відповідають одна одній та Державному акту. Але ці брехливі схеми не опротестовані вищезгаданими працівниками прокуратури. Чому? Яка ж тоді була їхня роль у складі цих комісій? Я подала заяву у Рахівську прокуратуру, аби щодо винних посадових осіб було відкрито кримінальну справу. Однак там не поспішали цього робити. Присилали мені різні відписки не по суті або просто не відповідали. Не одну відповідь дав мені і прокурор області п. Бенца, у яких брехня покриває брехню. Ось один з цих „шедеврів” від 18 листопада 2005 року: „Встановлено, що 20 січня 2004 року прокуратурою Рахівського району відносно землевпорядника Видричанської сільради Калинюка В.В. порушено кримінальну справу за ч. 1 ст. 366 КК України, яка скерована до Рахівського районного суду, вироком якого останнього визнано винним та засуджено. Оскільки ні під час досудового слідства, ні в ході судового розгляду зазначеної кримінальної справи судом не здобуто жодних даних, які б підтверджували вину Видричанського сільського голови Шемота М.М. та начальника Рахівського районного відділу земельних ресурсів Дзядіва Ю.Й., то відносно них прокуратурою Рахівського району обґрунтовано відмовлено в порушенні кримінальної справи. З прийнятим рішенням прокуратура області погоджується”. Отже, пан Бенца погоджуєть ся з тим, що злочинців не треба карати. Це ж як зрозуміти?! Чи для нас одні й ті ж закони стосовно різних людей діють по-різному? Але тоді хочу, аби мені вказали такий документ, котрий подібне дозволяє. Але його, як і законного рішення Видричанської сільської ради № 18 від 4 грудня 1997 року, просто в природі не існує. І про це добре знають і в районі, і в області. Однак прикривають посадовців, прикривають брехню, не дають здійснитися правосуддю. Слідчий Рахівської прокуратури С.Малицький відмовляє у порушенні кримінальної справи проти голови с. Видричка Шемота М.М. (як свідка!) та Дзядіва Ю.Й., мотивуючи це тим, що вони не знали, що підписи Локотош Ю.Ю. та Костак І.Ю. на абрисі та акті про перенесення меж у натурі, підроблені. А бідний Шемот М.М. „через завантаженість роботи” не подав вчасно до архіву рішення виконкому від 4 грудня 1997 року (згідно довідки начальника архівного відділу Рахівської РДА Г.Кухар, „сільська рада передала на державне зберігання документи виконкому та ради за 1997 рік в липні 2001 року). Тобто тоді, коли складалися протизаконні і брехливі акти та зростала за наш рахунок земельна ділянка нашого сусіда. Однак на це ніхто не звертає уваги. Очевидне залишається для прокуратури району та області таємницею, покритою мороком. Я пишу в обласну прокуратуру, аби було поновлено розслідування по групі осіб, винних у підробленні Держакту, який Рахівський районний суд визнав недійсним, оскільки це фальшивка і підробка. Однак прокуратура „не вбачає підстав для втручання”, мотивуючи тим, що справа знаходиться на розгляді у Верховному Суді України. Господи! Я вже втомилася пояснювати, що там лежить справа про повернення чи неповернення мені землі. І суд дійсно це вирішить. А у прокуратури області я прошу зовсім іншого – поновити розслідування проти посадовців, які, зловживаючи посадовим становищем, скоїли проти мене груповий злочин, замішані в корупції (адже ніхто б за „дякую” нічого не підробляв, наражаючи себе на небезпеку, що зрозуміло, здається, навіть і дитині). Та обласна прокуратура не вбачає з цього приводу „підстав для втручання”. Це що, є нормою для неї?! Треба сказати, що брешуть не тільки мені, а й Генпрокуратурі, нехтують усіма чинними вимогами. Так, 9 лютого 2006 року я звернулася до Генпрокуратури із скаргою про те, що прокуратура Рахівського району є зацікавленою у прикритті протиправних дій голови сільради с. Видричка Шемота М.М., працівника районного відділу земельних ресурсів Дзядіва Ю.Й., архітектора Копача І.І., які, зловживаючи службовим становищем, творять беззаконня. 20 лютого 2006 року мені було повідомлено з Генпрокуратури Куліковським М., що моя скарга направлена до обласної прокуратури для проведення ретельної перевірки щодо неправомірних дій вищезгаданих осіб. 2 березня 2006 року обласна прокуратура направила її прокурору Рахівського району Конару В.І. Відповідь Рахівської прокуратури видана мені 17 травня 2006 року канцелярією прокуратури – помічником прокурора Чічак І.Я. Тобто відповідь дана із затримкою в 41 день, або розглядалася Рахівською прокуратурою з 2 березня по 17 травня з грубим порушенням Закону України „Про звернення громадян”, вимоги ст. 18, п. 4 – бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; ст. 19. п. 1 – об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; ст. 19, п. 2 – на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; ст. 20 – термін розгляду звернень громадян. Вимоги перерахованих статей цього Закону жодного разу прокуратурою не були виконані. Вказане прокуратурою посилання на ст. 8 даного Закону безпідставне. Відповідь прокуратури надана не по суті скарги, відповідно до вимоги ст.ст. 18-20 Закону України „Про звернення громадян”. Тож я хочу почути відповідь: „Хто має спитати із згаданих вище працівників прокуратури, які все прикривають і дають трафаретні відписки?” Як на мене, то наведене мною є свідченням того, що у Рахівському районі продовжується розгул корупційних зв’язків під прикриттям прокуратури. А прокуратура обласна не бачить „підстав для втручання”... Сподіваюся, що хоч Ви зацікавитеся цим небезпечним явищем та зробити все, аби його викрити і викорінити. Бо у державі, яка на всіх перехрестях кричить, що вона правова – таке творитися не повинно!!! З повагою, МАРІЯ ЛОКОТОШ.
jgkgkjg: Чи правда,. прокуроре Тячівського району пане В.П.Братюк, що наприкінці вересня 2006 року на в’їзді в м. Тячів на автомобілі „Октавія” сталевого кольору вами, в нетверезому стані, було скоєно ШТП – зіткнення з вантажним візком, запряженого конем? Чи правда, пане прокуроре, що ви на місце ШТП викликали свого водія, якого залишили на місці пригоди як особу, що її скоїла, а самі накивали п’ятами? Чи правда, пане прокуроре, що потерпілий пан О.О.Штий, який мешкає в м. Тячів по вул. Вакарова, 1, унаслідок ШТП отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості та 1000 доларів компенсації за них та коня, якого було дорізано? На місце пригоди виїжджала оперативно-слідча група на чолі з інспектором ДАІ В.Поповичем. Чи правда, пане прокуроре, що матеріали вказаної ШТП в РВ УМВС Тячівського району відсутні? Якщо так, то де вони і куди дивляться керівництво та інші контролюючі органи, зокрема УСБУ в Тячівському районі, адже це не тільки корупція, а й злочин. Чи правда, пане прокуроре, що вам в м. Тячів по вул. Івана Франка нібито за кошти Тячівської міської ради придбали будинок? (Власниця запросила за нього 35 000 доларів США. – Прим. Редакції) Якщо це так, то питання: скільки Тячівська мерія реально заплатила за цей будинок і за які такі заслуги перед районом?! Чи правда, пане прокуроре, що нині ви, через своїх підлеглих викликаєте до себе різних підприємців району, з якими спілкуєтеся про їхні результати роботи? Чи правда, що якщо підприємці не йдуть на грошовий „контакт”, то за вашою вказівкою починаються перевірки цих підприємців різними контролюючими службами району? Панове прокурори, в тому числі і обласний, чи не вбачаєте ви в цих діях ознаки злочину у вигляді рекету? Чи правда, пане В.П.Братюк, що ви у своєму районному оточенні всюди наголошуєте, що ви „син” обласного прокурора, тому вам усе зійде з рук? (Сином він не є, але родичем доводиться. – Прим. Редакції). Чи правда, пане В.П. Братюк, що як службову машину ви використовуєте автомобіль без документів ВАЗ 2199 №35047 РЕ сталевого кольору, що належить вашому підлеглому, колишньому однокурснику Я.Дьологу? Чи правда, пане прокуроре, що нещодавно до вас надійшли матеріали стосовно пропонування хабара – 200 доларів США працівникам Тячівського ВБРСВ мешканцем с. Терново Андрієм Б., який має рулетку і до цього, з його слів, постійно давав хабарі працівникам цього підрозділу? СВОЇХ Б’ЮТЬ – ТІКАЙ Чи правда, що наприкінці грудня 2006 року під час чергування в нічну зміну в с. Грушево працівника Тячівського РВ УМВС І.Сюрма було побито невідомими особами, а інші працівники міліції, які були із ним, втекли? Чи правда, що наступного дня заступник начальника Тячівського РВ УМВС став примушувати його написати рапорт на звільнення? (Цікаво, за що? – Прим. Редакції). Чи правда, що з 25 на 26 грудня 2006 року працівник ДАІ Тячівського УМВС в Закарпатській області В.В.Пелих у с. Калина у приватній квартирі В.Бойчук побив пенсіонера міліції Е. Сера? Чи правда, що начальник ДАІ Тячівського РВ УМВС пан Е.Фейєр за певну суму цей інцидент владнав? Від редакції. Відпрацювання інформації проводилося в телефонному режимі. Тому вибачаємося за можливі неточності у прізвищах. Більш детально – в наступних номерах, після відвідин району, про інших, не менш „бідних” та впливових правоохоронців Тячівщини.
jgkgkjg: Шановна редакція газети „Правозахист”! Звер- нутися до вас заставила наша біда і без діяльність правоохоронних органів Виноградівського району. Щоб стало зрозуміло, про що мова, почнемо з самого початку. 19 червня 2004 року приблизно о 23 годині 20 хвилин на вулиці Дружби в селі Теково Виноградівського району було скоєно дорожньо-транспортну пригоду, в результаті якої загинуло двоє наших дітей – Монда Едуард Васильович, 1986 року народження, та Дудаш Аніта Іванівна, 1989 року народження. Наїзд на них скоїв житель Виноградова Чепак Віталій Федорович, 1974 року народження, який був у стані алкогольного сп’яніння. З місця пригоди він втік, не зупинився і не надав допомоги потерпілим. Як і годиться у такому випадку, за справу взялися правоохоронні органи. Але якоюсь дивною була їхня поведінка. З боку міліції не було вжито ніяких заходів для затримання вбивці. Натомість ми спостерігали пасивність стражів порядку. Так, зі слів чергових служби, вони затримали Чепака тієї ж ночі (це вони сказали нам у приймальному відділенні ЦРЛ тоді ж). Але згодом чомусь нам вже говорили інше – що він втік від працівників внутрішніх органів!!! 10 липня 2004 року слідчий СВ Виноградівського РВ УМВС України в Закарпатській області, лейтенант міліції Попович В.І. видав постанову про притягнення Чепака Віталія в якості обвинувачуваного по кримінальній справі № 3318104, пред’явивши йому обвинувачення в скоєнні злочину, передбаченого ст. 286, ч. 3 КК України. У ній Чепак проходить як „раніше судимий 14 листопада 1995 року”. Однак притягувати до відповідальності не було кого, бо вбивця перебував невідомо де. Тоді той же слідчий виносить другу постанову від 17 серпня 2004 року – про оголошення обвинуваченого в розшук. Але диво! Тут уже Чепак проходить як „раніше не судимий”! Але ці перли – просто ягідки у порівнянні з тим, що було далі. Так, із певних джерел до нас дійшли чутки, що Чепак переховується у сусідній Угорщині. Ми зразу ж повідомили про це працівників міліції. Але вони й не думали нічого робити, аби його знайти та притягнути до відповідальності. В Інтерпол в якості розшукуваного не подали. Хоч запевняли нас, що саме так і потупили, що все під контролем і скоро винуватець смертей двох молодих людей буде затриманий. Два роки ми чули ці балачки, а роботи не бачили ніякої. 18 грудня 2004 року ми попросили допомоги у цій справі в працівників прикордонної служби Угорщини, надавши їм відповідну інформацію та фотографію Чепака. Через день він був затриманий ними у м. Ніредьгаза, про що було сповіщено слідчого Поповича В.І. Екстрадиція мала відбутися у березні 2005 року через м. Чоп, куди Чепак був доставлений у супроводі начальника прикордонних військ Угорщини. Але з української сторони відповідні служби з невідомих причин за ним не приїхали. Простоявши довгий час на кордоні (зі слів начальника Угорського штабу прикордонників), Чепака знову відвезли у в’язницю м. Ніредьгаза, де він пробув до 15 серпня 2006 року. Відсидівши термін за злочини, які скоїв у цій країні, він був відпущений на волю. Адже не було ніяких офіційних санкцій на його арешт, бо його розшук через Інтерпол не був оголошений. Понад два роки ми з вірою у правовий захист чекали, коли нас повідомлять про арешт вбивці наших дітей, але так і не дочекалися. А в жовтні 2006 року багато людей, що знають Віталія Чепака, бачили його то в м. Виноградові, то в селах району. Ми знову звернулися до начальника внутрішніх справ Виноградівського РВ УМВС Бутоша М.М. із запитанням, як то так вийшло, що Чепак на волі, звичайні люди його бачать, а міліція – ні. Але він сказав, що нічого не знає ні про перебування Віталія у в’язниці Угорщини, ні про його теперішнє місцезнаходження. Та на наше наполегливе прохання пан Бутош попросив зайти до його кабінету начальника карного розшуку Ярослава Ониська і з’ясувати питання по цій справі. Пан Онисько підтвердив, що дійсно приблизно в серпні 2006 року була відпущена з в’язниці в Угорщині одна особа з такими даними, але не зійшлася одна буква у документах. Із певних джерел знаємо, що зі сторони Угорщини сталася помилка у прізвищі Чепака. Але ж усі інші дані та обличчя на фотографії зійшлися! Та й на наше запитання, хто ж та особа, про яку кажуть, що то нібито не Чепак, не могли нам відповісти у Виноградівському РВ УМВС. Чи не захотіли… Ми не розуміємо такої поведінки наших правозахисників, тих людей, хто мав би захищати наші інтереси. Чому вони не захотіли прийняти Чепака з рук прикордонників Угорщини, чому дали йому можливість спокійно вийти із в’язниці Ніредьгази на волю та й далі вести розгульне життя, у той час коли наші діти вже два роки лежать у сирій землі? Як сталося, що знайдений убивця в той же день, коли він скоїв злочин, від правоохоронців втік? Думаємо, що дружки Чепака з міліції самі відпустили його з умовою, що він виїде з країни. Доходить до цинізму. Коли ми звертаємося до начальника міліції Виноградівського району чи до прокуратури, то нам пропонують знайти Чепака В.Ф. і привести до них, а вже вони тоді його заарештують. Хіба це не знущання над вбитими горем батьками? Чи достойні такі особи носити міліцейські погони? Ми ще мали надію, що управління Міністерства внутрішніх справ у Закарпатській області якось зрушить цю справу з мертвої точки, заставить своїх підлеглих працювати, а не робити вигляд, що працюють. Та й там нічого не добилися. Написавши звернення з приводу тяганини та неналежного розслідування слідчими СВ Виноградівського РВ УМВС, отримали відповідь від нічим не кращого від них заступника начальника обласного управління М.М.Піняшка. У ній він дає нам формальну відписку, яких продукують тут тисячами, що „факти, викладені у зверненні, перевірені. Проведено службову перевірку, в ході якої порушень вимог кримінально-процесуального законодавства України під час проведення досудового слідства у кримінальній справі № 3318104 не встановлено”. Отакої! Ніби й не було ігнорування нашого звернення слідчими про те, що Чепак знаходиться в Угорщині, що його знайшли прикордонники цієї країни і привезли на кордон в Чоп для передачі українській стороні, що він знову у в’язниці Ніредьгази, що вийшов звідти і тепер розгулює по рідній Виноградівщині. А якщо не було, то й порушень „не встановлено”. Чудово! Однак це нас абсолютно не влаштовує. Тому просимо „Правозахист” надрукувати нашу розповідь. Хай знають в усій області (і не тільки!), як працюють наші доблесні міліцішти, „чесно” відробляючи свої гарненькі зарплати, на які йдуть наші податки, рятуючи злочинців від законної кари, а не захищаючи потерпілих. Можливо, хоч після цієї публікації правоохоронці задумаються, їм стане соромно і вони таки виконають свій обов’язок, свою основну роботу. З повагою, ДУДАШ К. та МОНДА В., с. Теково, Виноградівський район.
jgkgkjg: м. Київ, 220, вул. Банкова, 11 Адміністрації Президента України Махньова Віктора Васильовича, м. Берегово, вул. Мужайська, 117/14 Закарпатської області СКАРГА Шановні панове, зверта- юся до Вас зі скаргою у такому питанні. У 2002 році, десь на його початку, Берегівським районним судом було прийнято рішення про стягнення з мене заборгованості за квартплату і комунальні послуги на користь ВУЖКГ в сумі 1391 гривню, а також стягнення судових витрат в сумі 51 гривню та виконавчого збору в сумі 72 гривні. 17 грудня 2002 року мені було надіслано копію виконавчого листа, де було запропоновано виплатити вище запропоновану суму. Судові витрати і виконавчий збір я заплатив і квитанції віддав державному виконавцю. Прізвища його, на жаль, я вже не пам’ятаю. Суму боргу я погашав поступово. У листопаді 2005 року погасив її повністю із знецінених вкладів колишнього „Ощадбанку”. 17 січня 2007 року на мою адресу прийшов лист з державної виконавчої служби Берегівського району за підписом старшого виконавця Опріш Тетяни Іллівни. У ньому було вказано, що я маю з’явитися у виконавчу службу. 19 січня 2007 року я прийшов по цьому виклику. Прийняла мене Опріш Т.І., яка показала мені справу 4-річної давності, і сказала, що я маю заплатити борг та інші витрати. Я показав їй довідку з ВУЖКГ, що боргу за мною нема. (Квитанцій про сплату судових витрат і держмита у мене немає, оскільки я віддав їх судовиконавцю ще 4 роки тому). На це пані Опріш сказала, що треба заплатити повторно. Я запитав, чому за 4 роки мене ніхто не викликав, а тільки тепер згадали. Тоді Опріш сказала, що то не повинно мене цікавити. Їй доручено цю справу, і вона має її виконувати. Почала погрожувати, що викличе дільничного міліціонера, поїдемо на квартиру і вона зробить опис майна. І тут же з кабінету начальника Гонака Михайла Михайловича зателефонувала в міліцію. Я попросив, щоб дільничний не приходив, треба вирішити це питання по-іншому. При цьому пан Гонак сказав: „Ми можемо посадити вас на 15 діб за те, що не хочете платити і заважаєте нам працювати”. Під таким тиском Опріш Т.І. змусила мене написати заяву, де було вказано, що коли я протягом доби не заплачу, то до мене будуть застосовані заходи згідно ст. 88 „Положення про виконавчу службу”. Я запитав, що то за стаття і попросив Опріш її прочитати. Тетяна Іллівна відповіла, що по цій статті мені грозить штраф від 170 до 510 гривень. І тут же взяла протокол, щоб мені його виписати. Я пенсіонер. Грошей у мене небагато. Тому сказав, що виплачу в понеділок, 22 січня 2007 року. Частину суми в розмірі 65 гривень виплатила донька. 22 січня я заніс квитанцію до Опріш Т.І. та пояснив, що коли одержу пенсію, то заплачу другу частину і що це буде не раніше 10 лютого. При цьому запитав, як прізвище її начальника в Ужгороді та яка адреса, де знаходиться його контора. На це пані сказала: „Гроші на поїздку в Ужгород є, а на оплату немає. Я вам не листоноша й адреси не даю”. Стала погрожувати мені, що пустить в хід заяву, яку я підписав під її тиском і тиском Гонака М.М. У цей же день у розмові із знайомим я дізнався, що таких справ, як моя, в Берегівській державній виконавчій службі є кілька десятків. І якщо Опріш Т.І. та її начальник Гонак М.М. такими методами будуть вибивати борги по них, то це пряме порушення прав людини. Прошу вас допомогти, аби по моїй скарзі відповідні служби провели перевірку, а також і тих справ, термін яких складає більше трьох років, і по яких провадження не припинено. Редакцію газети „Правозахист”, крім цього, прошу по можливості надрукувати мого листа. Бо проблему не можна вирішити, якщо про неї нхто не знає. З повагою ВІКТОР МАХНЬОВ, м. Берегово.
1q2w3e4r5ty67: У черговому номері газети «Новини Закарпаття» опубліковано повідомлення прес-служби прокуратури області, де обласний прокурор Юрій Бенца повідомив закарпатцям новину про нібито вимагання заступником прокурора міста Ужгород Андрієм Малиничем у мера обласного центру Сергія Ратушняка 500 тисяч доларів за «припинення цькування міської ради». Як видно з повідомлення, Андрій Малинич нібито згадав, що у нього є честь, гідність та ділова репутація й поскаржився на газети самому Юрію Бенці. Звичайно, що честь, гідність і ділова репутація є у кожного, навіть злодія. Останнім часом широкому загалу про ту злодійську честь відомо через детективну літературу, кіно та музичні твори на кшталт блатних шансонів, де пропагується романтика кримінального світу. Та мова наразі не про честь, а про престиж та авторитет органів прокуратури, що ніяк не в’яжеться з прізвищем відомого бізнесмена Ужгорода Андрія Малинича – по сумісництву працівника міської прокуратури. Можливо, пану Бенці важко вгледіти з Мукачева, що ж робиться в Ужгороді, тому він вустами власної прес-служби намагається переконати загал, що нібито звинувачення Андрія Малинича у здирництві не більше і не менше є паплюженням престижу прокуратури.
jgkgkjg: У № 5 (192) від 6 лютого 2007 року в нашій газеті була надрукована замітка „Прокляті гроші”, у якій мова йшла про те, як працівники міліції, що несуть свою службу на території залізничного та автобусного вокзалів міста Ужгород, брали гроші у хворої жінки за те, що не проганяли її з нехитрим крамом, яким вона торгувала навпроти хлібного магазину. Про цей випадок кореспонденту розповіла одна з очевидців. На днях в редакцію над- ійшов сердитий лист за- ступника начальника УМВС України в Закарпатській області М.Г. Ийбера. Подаємо його зміст: „Повідомляю Вам, що по факту, викладеному в статті „Прокляті гроші”, проведено службову перевірку. Опитані працівники міліції, які несуть службу в денний час доби по охороні громадського порядку в м. Ужгород, пояснили, що на території обох автостанцій м. Ужгород торгівлі у невстановленому місці на даний час немає. Не виключено, що особа, яка надала інформацію журналісту газети „Правозахист”, мала на меті скомпрометувати працівників ОВС, які приймали участь у припиненні торгівлі в невстановлених місцях, в тому числі і на території автостанції на пл. Привокзальна. Факти, викладені в статті „Прокляті гроші” газети „Правозахист”, свого підтвердження не знайшли”. Вельмишановний пане Ийбер! Оскільки нас звинуватили в неправдивості поданого матеріалу, ми вирішили детальніше дізнатися про те, що так вперто заперечують Ваші підлеглі. Чесно кажучи, великих труднощів це не викликало. Знайшлося чимало людей із навколишніх торгових точок (і не тільки!), які добре знають жінку, про котру була наша розповідь. Звати її Настя. Живе в Чернівцях. Одинока, ніколи не була заміжня. Виросла у багатодітній сім’ї. На жаль, тяжко захворіла. Аби заробити гроші на онкооперацію, купляла товар у Чернівцях, де він дешевший, та привозила його на продаж в Ужгород. Звичайно, що дозволу на торгівлю не мала. Адже за нього треба було платити гроші, яких у Насті й так не було. Зрозуміло, що мала підставу боятися, аби її не прогнали з несанкціонованого місця торгівлі. Цим і користалися правоохоронці. Очевидці (вже не одна „особа, яка мала на меті скомпрометувати працівників ОВС”) з неприхованим обуренням читали Вашого листа, пане Ийбер, і розповідали, що кожен день споглядали одну й ту ж картину. Недалеко від місця торгівлі Насті зупинялася міліцейська машина. З неї виходив один правоохоронець. Повільно підходив до жінки, нахилявся над товаром, ніби щось вибираючи, а та, з переляком в очах, швиденько всовувала йому до рук гроші. Такса була постійною і щоденною: 10 гривень. Люди казали, що Настя не дерла з покупців останню шкуру, робила невеликі надбавки. Бували дні, що тої десятки й не вторговувала. А ще ж за куточок, який винаймала, повинна була платити. Однак це нікого не обходило. Часом за те, що закриють очі на порушення, жінка привозила міліціонерам чорні гольфи на замовлення. Знову ж таки навіть і не за „спасибі”, бо цього слова їй ніхто не говорив... Всі, з ким довелося роз- мовляти, казали, що На- стя панічно боялася міліціонерів, які не раз намагалися вигнати її із зайнятого місця. За неї заступалися ті, хто мав дозвіл на торгівлю, брали гріх на душу, запевняючи людей у мундирах, що жінка торгує їхнім товаром. Підгодовували її, приносячи гарячу їжу, коли мерзла від холоду, шкодуючи витратити зайву копійчину собі на склянку чаю. Брали на зберігання до себе сумки з її крамом. Розповіли навіть і те, що від Насті якісь поганці крали товар, однак вона жодного разу не наважилася звернутися за допомогою до правоохоронців. Ті ж очевидці розповіли, що жінці зробили складну операцію. Мали робити другу, однак відмовилися. Нині Настя вже не ходить. Перебуває в лікарні в Чернівцях. Мало того, наголосили, що міліціонери брали гроші не тільки з неї, а й з ще однієї хворої жінки, яка через недугу вже й не торгує... Пане Ийбер! Очевидці про- сили Вам передати, що Ваші підопічні праві лише в тому, що „на території обох автостанцій м. Ужгород торгівлі у невстановленому місці на даний час немає”. Бо ті, хто мав хоч якусь надію на краще, продаючи свій нехитрий товар без дозволу на свій страх і ризик, нині цього просто не спроможні робити через хвороби. А ще кожен, з ким ми говорили, ладен був сам висловити Вам свою точку зору на поведінку Ваших підопічних, якби не боялися помсти міліціонерів через свою сміливість. Адже на власному досвіді знають, що чекає на того, хто посмів, як Ви висловились, „скомпрометувати працівників ОВС”. Однак сподіваються, що такі часи ще настануть, і вони без вагань дадуть дозвіл на те, аби їхні прізвища під розповіддю про беззаконня міліціонерів були надруковані у „Правозахисті”. Щодо нас, то ми віримо очевидцям того, що твориться на згаданій території Ужгорода. Бо не може з добрий десяток тих, з ким ми розмовляли поодинці, змовитися проти міліції та зводити наклепи на її працівників. Тож наша Вам порада, пане Ийбер: ніж писати сердиті листи й захищати честь мундира, строгіше спитайте з тих, хто повинен захищати людей. Адже про корумпованість міліції кажуть не тільки на ринках та вокзалах, а й у найвищих ешелонах влади. Чи й там також „мають на меті” скомпрометувати правоохоронців?!! Може ви так і кримінальні справи розсліуєте?!
полная версия страницы