Форум » Русинська проблема » НАЦІЮ ТВОРЯТЬ НЕ КРИКОМ, А РЕАЛЬНОЮ РОБОТОЮ » Ответить
НАЦІЮ ТВОРЯТЬ НЕ КРИКОМ, А РЕАЛЬНОЮ РОБОТОЮ
kkkk: НАЦІЮ ТВОРЯТЬ НЕ КРИКОМ, А РЕАЛЬНОЮ РОБОТОЮ Аналітики давно підмітили закономірність: якщо певна людина має нав’язливу ідею, то це дуже надовго, найчастіше – на все життя. Прихильники ідеї, ніби русини – це щось принципово відмінне від українців, мають дуже мало інформаційних приводів, аби звернути на себе увагу, тому не пропускають жодного. Навіть моєї невинної замітки “Русинський рух змінює політичну орієнтацію”, де йшлося, що після тривалих загравань з “Нашою Україною” кілька лідерів русинських організацій звернули свої погляди до Партії регіонів. Невдовзі вони і там спіймали облизня і почали шукати третього покровителя. Усе це тверді факти, проти яких не попреш. Але приємно, що мою скромну творчість хтось читає. І навіть пише потім щось веселе. Як, наприклад, М.Шарга, котрий прислав з цього приводу цілого листа до редакції „Трибуни”. Особливо кумедно вийшло про неозорий русинський народ, чиї представники під час останнього перепису населення страшенно боялися записатися русинами. Зчепили зуби, скрутили дулю в кишені, позеленіли від страждання, але за окремими винятками називалися українцями. Боялися, що полетять з роботи. І оце от щось претендує на горде звання нації?! А що вони зробили задля цього? Їхні публіцисти, котрі найчастіше ховаються за псевдоніми? Їхні митці, котрі серед мадярів представляються русинами, серед українців – українцями, серед росіян – росіянами? Їхні газети, котрі після кількох випусків переходять на російську мову? Активісти, котрі часто самі не знають чого хочуть? З усіх цих компонентів просто неможливо витворити повноцінну націю. Адже її потенційні вожді переварені між собою – гірше не буває. Через гроші Магочі та інших заокеанських жертводавців, через премії, через будинок нацменшин тощо. Левову частку русинської публіцистики нині складає зведення внутрішніх порахунків. Колись там підіймалися і серйозніші теми – про винищення наших лісів, про забруднення краю, деіндустріалізацію тощо. Мені наївно гадалося, що це може стати головною темою для локал-патріотів. Адже вийшла навіть гостро-критична книжка “Система хозяйствования в Закарпатской области в 1991-2004 годах”, на яку, до речі, позитивно відгукнулася газета “Трибуна”. Та, на жаль, внутрішня гризня виявилася важливішою. Замість серйозної розмови – знову розмахування руками. Знову теревені про переслідування. Якщо хтось і має моральне право на такі заяви, то хіба що пан Кампов, котрий у радянські часи відсидів за подібні погляди. Люди же, які під час перепису хотіли, але не наважилися записатися русинами – їм не соромно тепер взагалі розтуляти рота? Українці можуть назвати сотні і тисячі своїх співплемінників, котрі у тоталітарні часи за свої національні погляди були ув’язнені, звільнені з роботи, виключені зі студентів, але не відмовлялися від власної національності. Русини же навіщось кричать про те, що вони навіть боялися 2001 р. записатися русинами. Ну й що українцям із цього приводу – співчувати? Особисто у мене така комедія викликає зовсім інші почуття. І отака безхребетність претендує у перспективі на якусь владу в області? Та не приведи, Боже. За нинішнього рівня розвитку преси, мобільного зв’язку, інтернету з кожного випадку реального переслідування на національному ґрунті можна роздмухати скандал на цілий світ. Десятки, якщо не сотні міжнародних організацій живуть на розв’язанні подібних конфліктів. Свисніть їм тільки про якийсь реальний факт – і завтра вони всі на Закарпатті. Чому цього не сталося – через лінощі, примітивність, незнання, як то робиться? Не думаю. Як на мене, русинські лідери – люди цілком адекватні. Мабуть, справді ніякого переслідування русинів немає. Ніхто не боронить видавати книжки, газети, словники, календарі, проводити концерти, лекції, фестивалі. У чому переслідування? Нині ведеться боротьба, аби облрада фінансувала подібні культурницькі проекти. Боріться – поборете. Аби лиш то йшло справді на щось реальне, а не розкрадалося. Нація, яку можна застрахати – це не нація. Робити ставку на неї не буде жодна серйозна партія. Кому потрібні залякані члени виборчих комісій чи спостерігачі? Тому дарма русини самі же признаються, ніби лякаються власної тіні. Українська держава не переслідує русинів, але, чесно кажучи, з якого дива їй ще й спеціально фінансувати розкол української нації на окремі етногрупи? Адже зрозуміло: якщо від українців відділяться закарпатські русини, за цим послідує ланцюгова реакція в інших регіонах. У нашої держави багато чого ненормального, але до суїциду вона поки не схильна. Культурні потреби русинів-неукраїнців – діло святе. До цього українці ставляться з розумінням і повагою. Це тільки розвине і збагатить саму українську культуру, щоб там хто не казав. Тому ми – тільки за. Пишіть, співайте, танцюйте. Але ігри у політику мають непередбачені наслідки, які не потрібні самим русинам. Наявність десятка-другого переварених лідерів – то ще не привід, аби формувати якусь політику і нав’язувати її цілій державі. До політичного життя треба дорости. Коли ж братися за неї недосвідченими руками, можна нашкодити перш за все своїй власній спільноті. Куди русинські вожді кличуть своїх прихильників? До витворення малої нації, замкнутої у Карпатській улоговині. Безперечно, мене не влаштовує така перспектива. Мені тісно у цих дитячих повзунках. 40-мільйонна українська нація має купу болячок і проблем, але це масштаб і розмах. Хочеться дихати на повні груди, а не замикатися у маленьких містах і якихось анклавах. Не досить просто назватися нацією, щоб бути нею. М.Шарга цитує Г.Лебона. Я процитую іншого мислителя з тієї ж доби – француза Е.Ренана: “Існування нації – це щоденний референдум”. Чи певні вожді, що очолювані ними люди на оцьому щоденному референдумі твердо йтимуть за ними, а не почнуть знову розводити про свій переляк, про якісь міфічні переслідування, вагатися і дивитися, де їм вигідніше. Я не певен. Бо закарпатці (усіх національностей) – люди прагматичні, собі на умі, не схильні до авантюр. Ми любимо усе помацати, покуштувати на зуб, подмухати на гаряче, сім разів відміряти, а потім все одно зачекати. З такою публікою дуже важко, тому чисто по-людськи русинських вождів цілком зрозуміло. Вони кажуть: “Ставаймо нацією, розмежовуймося з українцями – добрі то є!”. А ми якось хочемо і того, і сього, і ще чого-небудь зовсім солоденького. Згадаймо, як змінювалася активність русинських організацій і преси. Організований рух зародився 1990 р., коли економіка була на спаді, всі краяни зайнялися економічним туризмом, місцева номенклатура гарячково шукала порятунку в нових умовах. Одним з варіантів бачилася русинська автономія. Цей варіант обговорювався десь до середини 1995-го. Потім починається економічна і політична стабілізація. Запроваджується гривня, приймається Конституція, поволі відроджується виробництво, створюються державні резерви. Український проект стає все реальнішим. Русинський, який так і не змогли належно обґрунтувати і підперти, різко втрачає привабливість. Як сказав один з його поміркованих ідеологів: “Той поїзд вже пішов!” Правда, 1998 р. після фінансової кризи в Японії і російського дефолту погіршується економічна ситуація і в Україні. Прогорає багато дрібних і середніх бізнесменів, посилюються конфлікти серед підприємців і зв’язаних з ними кримінальників, розгортається новий тур приватизації. Певність у завтрашньому дні падає. Русинство, про яке кілька літ практично не було чути, знов стає активнішим. Десь з 2002-2003 знов наростають позитивні тенденції в українській економіці, русинський рух стишується. Зараз сусідні з Закарпаттям держави роблять свої кордони щільнішими. Крайову економіку, сильно зав’язану на транскордонному бізнесі, лихоманить. Русинський проект знов активізується. Національні настрої на Закарпатті надто сильно коригуються економічною кон’юнктурою. У великих же націй національна ідентифікація – це щось глибинне, не залежне від курсу валюти чи рівня зарплатні. Колись, ще перед виборами-2006 В.Ющенко закликав усіх пишатися тим, що ми – українці. Я не горджуся цим, бо українська нація зараз страшенно хвора. Щоб пишатися, треба спершу вилікуватися. Дехто пропонує відділитися від українства, як русини, дехто – федералізувати Україну, як покійний Є.Кушнарьов, дехто – взагалі відмовитися від української державності. Зрозуміло, що це все не вихід. Українці відповідальні за той шматок планети, який ми вибороли собі упродовж століть. Ми почуваємося українцями не тільки коли Україні добре, а й коли погано, як зараз. Чесно кажучи, наші лідери не набагато кращі за русинських, там такий же розбрат. Але в тому і сила нації, що ми не зважаємо на це все. Тому Україні бути, бо на це є наша воля, виражена у “щоденному референдумі”. У русинів я такої волі не бачу. Якщо ж її немає у народу, то старі, сотні разів вже повторювані софізми нічим не зарадять. Сергій ФЕДАКА
Ответов - 30, стр:
1 2 All
полная версия страницы